Ні для кого не є секретом, що людині розумній притаманні звірячі інстинкти та ідіотські вчинки...)) Хтось вживає антидепресанти, чи заспокійливе. Інші вдаються до альтернативних крайнощів. А я особисто для себе років так з 20 тому назад придумав гарний спосіб позбавитись накопиченої негативної енергії, щоб ненароком не почати кидатись на представників свого племені)) Якщо не вдаватись до зайвої філософії - ідіть, друзі, в гори - там Ви однозначно позбавитесь не тільки депресії, а й накопиченої за рік психологічної втоми!
Отже, про все по порядку...
Цього разу ми обрали нелегкий маршрут самими мальовничими і дикими куточками Горган. Тож до Вашої уваги звіт про нашу непросту мандрівку протяжністю близько 170 кілометрів.
Для бажаючих повторити наші "подвиги" - карти 500-метрівки лежать ось тут:
ТОПОГРАФІЧНІ КАРТИ РОЗБИТІ НА ОКРЕМІ ЛИСТКИ
Отже, про все по порядку...
Цього разу ми обрали нелегкий маршрут самими мальовничими і дикими куточками Горган. Тож до Вашої уваги звіт про нашу непросту мандрівку протяжністю близько 170 кілометрів.
Для бажаючих повторити наші "подвиги" - карти 500-метрівки лежать ось тут:
ТОПОГРАФІЧНІ КАРТИ РОЗБИТІ НА ОКРЕМІ ЛИСТКИ
ГОРГАНИ - 2016
День перший (10,5км).
Робоча карта буде викладуватись на початку опису по кожному ходовому дню. Зелені мітки - точки початку маршруту і місце ночівлі. Отже, маршрут першого дня: Манявський скит (з заходом до Блаженного Каменя) - р.Манявка - с.Манява (по синьому маркуванню) - вдсп.Манявський - струмок Млаки:
Почали подорож, як завжди, з доїзду спочатку до Львова, потім Івано-Франківська. Там без проблем домовились зі знайомими водіями про заброску групи і виїхали до села Манява, що розташоване на півдні Івано-Франківської області в маловничій долині однойменної річки. Село знамените насамперед чоловічим православним монастирем і мальовничим Манявським водоспадом. Перед входом до монастиря фотнулись і вирушили в розминочну "вилазку" до місцевої святині - Блаженного Каменя.
Робоча карта буде викладуватись на початку опису по кожному ходовому дню. Зелені мітки - точки початку маршруту і місце ночівлі. Отже, маршрут першого дня: Манявський скит (з заходом до Блаженного Каменя) - р.Манявка - с.Манява (по синьому маркуванню) - вдсп.Манявський - струмок Млаки:
Почали подорож, як завжди, з доїзду спочатку до Львова, потім Івано-Франківська. Там без проблем домовились зі знайомими водіями про заброску групи і виїхали до села Манява, що розташоване на півдні Івано-Франківської області в маловничій долині однойменної річки. Село знамените насамперед чоловічим православним монастирем і мальовничим Манявським водоспадом. Перед входом до монастиря фотнулись і вирушили в розминочну "вилазку" до місцевої святині - Блаженного Каменя.
По виході із монастиря пообідали, а потім довго і нудно "човпли" 10км через все село в сторону водоспаду. Йо-пе-ре-се-те! Яке ж воно довге, те село. І який же ж "класний" там асфальт...))) Відразу ж відірвалась шлейка в рюкзаку у Влада Бунька (китайська якість) і "здох вусмєрть" Миколка Бірюков! Нічого дивного: спека і повні рюкзаки таки дались взнаки. Траплялись по дорозі й "бонуси" у вигляді джерел із кришталево чистою та холодною водою.
Зрештою доплентались до Манявського водоспаду. Води цього року в річці меньше, як в минулому, тому особисто мене те все не особливо вразило. Перша фотка - минулорічна, друга - з цього походу:
Швиденько зфоткались на згадку і для звіту:
Далі був перший цікавий підйом до верхнього водоспаду. Максим вирішив скупатись... І вийшло з тієї затії наступне: коли я намагався для відео взяти у нього бліц-інтерв'ю - то у бідолаги заціпило голосові зв'язки)). Ось верхній водоспад з "ванною" для купання:
І ось останні 500 метрів маршруту до місця ночівлі, що ми його "обізвали" ще з минулорічного походу "базою". Дійшли всі більш-меньш живі і на тому походеньки першого дня в Карпатах закінчились. Завдання на вечір для туристів були стандартними: доїсти домашні харчі + зварити і подужати традиційний червоний борщ. Як не дивно, але з таким ВАЖКИМ завданням група туристів героїчно впоралась!))
День другий (16,5км).
Робоча карта. стр.Млаки - хр.Чортка - р.Ріпна - р.Бистриця Солотвинська - р.Кузьминець Великий:
Можливо на фотках читачу буде здаватись, що підйом не такий то вже й крутий! Хочу заспокоїти скептиків: автор (тобто я) фоткав тільки тоді коли йому самому не було в падлу - я ж сам собі не ворог по 300 разів знімати рюкзак і витягувати фотоапарат, додатково лазити по корчах і шукати ракурс)) Варіант "фотоапарат на пузі" тут не проходить, бо йому була б "хата" вже в перших же ж корчах)) Так от, ліземо ми вгору, ліземо... І о чудо! Перед хребтом по траверсу нарисувалась нова дорога, якої ще торік не було. Від несподіванки навіть Микола впав на п'яту точку!
Після короткого перепочинку народ зашевелився і почав витягувати фото- та відео- техніку, так як почали вимальовуватись КРАЄВИДИ!!!
Дорога, якої не чекали - це завжди приємно! Особливо, якщо взяти до уваги, що вона нам не підходила аж ніяк!)) Коротше кажучи, скільки не сиди, а п'яний не будеш - народ помаленьку з матюками під ніс поліз на "сипуху", що на передостанній фотографії зліва... Ну а що ж робити? - На хребет залізти потрібно - по-любому! Приблизно через 20 хвилин вся група була на хребті. Вершиною хребта вліво і вправо протоптана добра стежка, але ж Ви не забули, ми - мазохісти і стежка - то не для нас)) Маємо тепер ще якось злізти з того хребта на протилежний бік. Коротше кажучи, повалили ми напролом без всяких стежок прямісінько через корчі донизу і вперлись в мій улюблений КУРУМНІК!!!))) Ну хто як, а я таке "абажаю"!)) Отже, злетівши вниз на дорогу, витягую фотоапарат, відеокамеру і єхидно починаю знімати спуск групи...))
Нарешті ми на ПОТРІБНІЙ дорозі і починаємо поступовий спуск з хребта в долину річки Бистриця Солотвинська:
Далі нам все донизу і донизу... Головне не прохлопати вухами потрібну дорогу, щоб підрізати зайві кілометри. Виявилось - не з нашим щастям! Ми таки успішно не побачили серед ділянок вирізаного лісу потрібну дорогу і пішли в обхід)) Через годину, спустившись до річки, почали шукати місце для обіду. На карті червоним кольором позначені "грибочки", що давало надію на готове кострище, комфортні столики і т.д. Несподіванно грунтова роздовбана лісовозами дорога перетворилась на асфальтований автобан без найдрібнійшої ямки! Проходимо через один місток, другий... І впираємось в масивні металеві зачинені ворота з порожнім пропускним пунктом, а по обидва боки від воріт - огорожа з колючим дротом. Асфальтова дорога прямує далі за ворота, а ми, по-ідеї, вже "прийшли")) Сюрпрайз, блін!
Дістаємо карту і бачимо, що доведеться обходити по "синьому" маршруту, япона-мать!))
Учні запропонували перелізти нафіг через той паркан, да й піти далі по дорозі ВНАГЛЯК! Але у нас з Іваничем чогось з'явилось дивне передчуття, що можливо десь за парканом "на ничці" сидить і чекає на туристів не зовсім дружелюбний "блэк сэбэк"...)) Отож, подумавши, вирішили, що не стоїть випробовувати долю: у кого і наскільки щось більше волосате і хто з нас везучійший...))) Ну, звичайно, народ зрадів, що обід переноситься на невизначений термін, але, тихенько радіючи, всі пішли в обхід.
Пройшовши десь з кілометр спустились до струмка - ось він - ОБІД!
Після обіднього відпочинку вирушили далі по синьому маркуванню і ще через годину вийшли з лісу:
Вийшли з лісу поблизу турбази, чи готелю "Гута". Турбаза не працює, але охороняється. Під великою ялиною влаштували привал і фотосесію. Це фотка з позиції лежачи:
А це фотка з позиції стоячи в мою сторону. Стєрєо, корочє)))
Зустрічаємо охоронця, який пояснює, що ми обходили резиденцію Президента України Синьогора. Я вже потім згадав, що на супутникових знімках бачив там басейни і вертолітні майданчики... Так що нам "крупно" повезло, що не полізли і не знайшли на свою дупу зайвих пригод)))
Рухаємось далі в сторону мосту через Бистрицю Солотвинську, так-як вчасно додумались, що перейти через річку не вийде, бо вона тече в каньйоні. Проходимо повз мальовничу церкву і заертаємо на дорогу до початку маршруту на полонину Середня і гірські масиви Ігровець та Сивуля. Місцеві карапузи біжать за нами: "Купи розмальований камінь!" Звичайні каменюки з річки, на яких щось намазюкано акварельними фарбами)) Воно то й не шкода тих пару гривень заради приємної згадки вдома, але як подумаєш, що ті каменюки тягати весь похід на горбу... - Ні, дякуємо!))
А ось і поворот та дорога вздовж струмка Кузьминець Великий у потрібному нам напрямку:
Залишилось пройти 3 кілометри до місця ночівлі, що ми успішно й зробили без зайвих пригод. Місце ночівлі нам добре знайоме - минулого року теж ночували тут. Це останнє місце перед початком крутих підйомів до високогірного району. В принципі, можна зупинитись і на полонині Середній, але лізти вгору на ніч ще більше 3км - такий мазохізм навіть для нас зажирно!))
День третій (3,5км).
Робоча карта. р.Кузьминець Великий - полонина Середня:
Почались підйоми. Дорога петляла, переходячи через численні струмки. Почались нескладні броди. Дехто переходив струмки ось так:
А хтось інакше:
Дорога повернула вліво на вирубку, а ми продовжували підйом по маркованій тропі. Тут вже й без доща всі стали мокрі, бо стежка йшла через молоду ялинову поросль, мокру після нічної зливи. Подолавши горизонтальну ділянку, що йшла траверсом схилу, почали нудний підйом старим лісом. Добре, що хоч без особливих корчів і завалів. Ось типовий карпатський ліс без чагарників:
Стежка лісом хоч і крута, але гарно промаркована. Після дощу повитикались білі гриби та лисички. Збирання грибів трохи відволікало від нудного підйому. Нарешті дійшли до початку полонини і потрапили в хмару. Почався сильний боковий вітер з мжичкою. Невдовзі дійшли до джерела, де розпочали "нараду" на тему: "Що робити далі?" Варіантів було два: або йти далі, або розбити табір і чекати погоди. Попереду на нас чекав крутий і небезпечний в дощову погоду підйом на гору Висока по мокрих скельних поличках і полях жерепу (це така низькоросла карпатська сосна-альпійка). По-перше, якби хтось з учасників групи ненароком "сковирнувся" зі скелі - то сидіти нам з Парчуком до-о-о-о-овгий срок і в мале-е-е-е-енькій камері...))) По-друге, який смисл пертись нагору, якщо там все-одно ніфіга не видно - суцільне "молоко". Отож, прикинувши "палець до носу", ми вирішили розбивати табір в лісі поруч з полониною Середня, куди й повернули зі стежки:
Перше, що ми зробили - це розпалили багаття, бо сухої нитки вже ні на кому не було. Ковтаючи дим почали сушитись і грітись. Потім швиденько встановили намети. Погода тим часом зіпсувалась повністю. Через перевал, на якому ми зупинились перевалювали хмари, вологість - 100%, лив дощ і видимість була практично нулюва. До нас приєднались білоруси, що ночували поряд минулого разу. Ще одна київська туристська група розташувалась прямо на полонині, мабуть полінувались шукати рівні майданчики в лісі під деревами. Настав варіант: "Уже нікто нікуда нє ідьот...")) Далі хто хотів сидів в палатках, окремі лічності, яким не сиділось, пішли під дощем по гриби:
Чергові біля вогнища матюкались, бо гриби для вечері треба було почистити, а це зробити не так то й просто, враховуючи, що пальці на руках від холоду відмовлялись нормально згинатись... Ось якось приблизно так ми провели решту цього прекрасного дня!)))
День четвертий (7км).
Робоча карта. пол.Середня - пер.Кузьминецький - г.Висока - г.Ігровець - пер.Боревка:
Прокинувшись вранці, не зміг відкрити очі... Помуляв
пальцями - так і є - замість морди-ліца - сплошна подушка, а очі десь там
далеко всередині, в складках)) Приємного мало, але буває... Особливо, коли
намагаєшся роздмухати вогнище з мокрими дровами, а дим валить прямо в табло!
Цей спосіб називається по-нашенські "Змій Горинич", а по узбецькі:
Автоген-башка. Як правило, після того диму потім ще добу печуть очі. Прокинувся
Іванич, висунув носа з палатки, узрів там таке ж, як і вчора
"молоко", дощ і собачу холодригу. Подивився на те, що ще вчора називалось
моїм "фейсом", видав філософську фразу: "Очі - як золото" і
підсумував все побачене ще однією фразою: "Спимо далі"))
Дрихли ми до обіду. Повідлежували всі боки, а погода все
не покращувалась. І ось нарешті, десь близько 13-ї години стало видно ялинки на
полонині метрів за 20 від нас. Ну хоч щось! Народ почав зтягуватись до чорної
сирої ями, яка ще вчора була кострищем... Ну нам до такого западла не звикати -
розпалили вогнище звичайно)) Вже й не пам'ятаю
точно, як і чим ми там обідали, але головне - почало розвиднюватись! Вирішили
таки "брати" сьогодні дві вершини!
Невдовзі підтягнулись браття білоруси, поспілкувались,
посміялись з погоди... Вони того дня, на жаль, мусили повертатись назад в
долину із-за ліміту часу, так і не побувавши на вершині(( Ми їх чимось там
пригощали, вони нас. Подарували нам банку згущонки... Потім всі зфоткались на
згадку:
Ну а далі - броцак на горба - і на цЕкоти... Тобто, у
перекладі з місцевої "фєні" - рюкзак на спину - і на каміння)).
Каміння (курумніки) починаються в Горганах вже перед вершинами, а ми спочатку
вийшли на перевал Кузьминецький мід вершинами Середня (1638м) і Висока (1803м):
Так вийшло, що ні в одну, ні в другу сторону ще ніхто не
проходив. І нам довелось збивати на себе всю росу в корчах)) За корчами почались
серпантини жерепом, а потім суцільні поля чорниці:
Холодрига гнала вперед і лідируюча четвірка виперлась на
перемичку хребта Матагів під Високою. Там нас зфоткав якийсь "гурман"
екстріму:
...і ми полізли
далі, вже по курумніку:
Хмари помаленьку почали підніматись з долин. Видовище,
звичайно, фантастичне, особливо для тих, хто бачив це вперше:
Нарешті вся група зібралась на горі Високій. На
вершині побачили свіжий пам'ятний
хрест, встановлений на честь митрополита Шептицького:
Контрольної записки не знайшли, але свою залишили і
традиційну шоколодку з'їли. Далі
по хребту вирушили на гору Ігровець (1804м). Десь через годину вже фоткались,
писали контрольну записку і їли шоколад вже на Ігровці:
Від вершини в протилежну сторону відкривається панорама
на хребет Сивуля - найвищий в Горганах:
Спуск з Ігровця не складний - легенька прогулянка! Тому
йшли собі, їли чорниці і фоткались на фоні тих же ж Сивуль:
Під вечір розбили табір на перевалі Боревка:
Перевал дуже мальовничий. Він являє собою полонину
наполовину зарослу малинником!!! Причому малини там - ТЬМА! Перевал є
"вузловим" - там перетинаються 4 гілки маркованих маршрутів, тому й
народу там теж дуже багато. Але який же ж він класний, особливо ввечері!
Перед відходом до сну прикинули наші досягнення: у нас вже було
відставання десь на півтора дні (через вимушену стоянку на Середній), але
настрій був оптимістичний, адже пригоди тільки розпочинались!..))День п'ятий (13км).
Робоча карта. пер.Боревка - г.Боревка - г.Лопушна - г.Велика Сивуля - г.Мала Сивуля - пол.Рущина - г.Кругла - пол.Яма - г.Кінець Горгану - полонина під г.Торган:
Починати рух з Боревки - то за щастя! Перших кілометри півтора - практично без підйомів по гарній тропі:
Потім починається нудний і відомий всім відвідувачам масиву Сивулі "тягун". Перша вершина в хребті - г.Боревка (1596м). З нею проблем не було - ніяких!
Тропа, що йде далі по хребту - дуже мальовнича, да й погода радувала. Вершину Боревка найкраще роздивлятись і фотографувати з хребта, бо з інших ракурсів її просто не видно:
Невдовзі піднялись на г.Лопушну (1694м):
Нічого особливого там немає. Рухаємось далі до Сивулі... Місцями проходимо повз військові оборонні укріплення часів 1-ї світової війни. В мережі купа таких фоток, то ми й не марнували час, щоб збирати групу і фоткатись спеціально. Нарешті підійшли до Великої Сивулі. З цього ракурсу вона скидається на піраміду:
На задньому плані видно Малу Сивулю, але про все по-порядку...
Підйом з цієї сторони хребта не складний, але крутий і небезпечний у вітряну погоду. А ось вже й вершина Великої Сивулі (1836м):
А десь там і група на підході. Хто б на них чекав, якби не шоколад в їхніх рюкзаках?))
І ось всі в зборі! Нас фоткають польські туристи:
Тут настільки гарні краєвиди, що навіть Соня дозволила зфоткати себе не жо.. (ой, не спиною) до групи, а обличчям!)):
Тепер наш шлях - через перемичку між Сивулями і виглядає ось так:
На підйомі зустріли групу туристів зі Львова (чоловік з 30), причому, серед них багато іноземців! На вершині Малої Сивулі (1818м) практично нічого не змінилось - той самий залізо-бетонний стовп з прапором, тільки от я й не пам'ятаю, чи був він обмальований всякою фігньою, яку дехто гордо називає "графіті". Позаду видно Велику Сивулю:
Фотографуємось всією групою на фоні Ігровця (де ми були вчора):
Ну що ж, потрібно "падати" на полонину Рущина! Спуск зайняв у нас приблизно хвилин 30-40. Проблеми з цього боку вершини можуть виникнути хіба що на ділянці, де тропа проходить жерепом, або "сипухою". Треба просто не поспішати і уважно дивитись під ноги. Нарешті ми на полонині! Поки готується обід, можна й просушити всі речі - вперше за 5 днів походу! Для людини далекої від туризму це, мабуть, скорійше нагадає не організовану туристську групу, а циганський табір! Да й зі сторони не зрозуміло: як ота вся фігня умудрялась поміщатись до рюкзаків?))):
Поки група варить їсти, нудьгує і сушить речі, вирішую зробити одиночну вилазку до урочища Пекло. Ну не міг я не використати такий шанс, тим більше, що вже років з 10 там не бував... Отож, беру я відеокамеру та фотоапарат і "валю в темпі вальсу", щоб за пів-години збігати по кілометру туди й назад. По дорозі розташовані руїни колишнього туристського притулку зі "смачною" табличкою-нагадуванням для туристів-свинтусів (є на жаль і такі):
Дорога до "Пекла" проходить полониною, потім через струмок і через невеликий підйом. Є можливість без всіляких ризиків збігати й в тапках)) В урочищі нічого не змінилось - краєвиди суперські!
На перемичці зустрів групу львівських студентів-"бойскаутів", які чомусь довго розпитували мене, чи є на Рущині "Сільпо", а потім самі довго сміялись над своїми запитаннями, коли я відповів, що є - у Львові))) Далі розповів про дорогу на Сивулю, був зфотканий ними ж і побіг назад до групи:
Дорогою назад не міг не зфоткати Сивулі з Пекла:
...і місце витоку річки Бистриця Солотвинська:
Після повернення виявив, що можна було й не поспішати, а ще встигнути побродити іншими місцями, бо група тільки розпочинала обід...
Далі на нас чекала дорога старим кордоном між Польщею і Словаччиною. Подолавши нічим не вражаючу вершину г.Кругла (1452м), ми почали невеликий спуск на полонину Яма, яка зі супутника виглядає, як рукавичка. За нею розташувався суворий і майже непрохідний хребет Горган:
На полонині зустріли мужиків на двох крутих джипах за заняттям організацією "поляни")) Ми тоді ще не знали, що ця зустріч принесе нам неабияку користь! Ну що ж, полонина закінчилась і почався нудний підйом болотом, яке можна назвати й дорогою, якщо їхати по ній на крутій всепрохідній тачці! Минулого року ми "звалили" вліво зі стовпчика №21, щоб обійти вершину Кінець Горгану на тому самому суворому хребті і не лізти в жереп! Що ми з того мали - учасники того походу з матюками згадують і донині!)) Цього разу ми вирішили плюнути на обхід і полізти нагло в жерепи - прямо через вершину! Проходимо 200, 300, 400 метрів - чудасія, да й годі! Виявляється, що для тих крутих мужиків через оті пекельні зарості прорубали просіку для джипів! Лафа, да й тільки, якою ну прямо гріх не скористатись. Наступні фото ілюструють дорогу на підйомі перед заростями і шлях до вершини по свіжій просіці:
Сталось так, що ми зекономили години 2 на підйомі просікою, не кажучи вже про втрачену можливість пошматувати одяг і рюкзаки, та "покоцати" руки-ноги і "морди-ліца"!))) Невдовзі без проблем добрались до вершини Кінець Горгану (1580м):
Спуск з вершини теж особливих проблем не створив. Тож ми собі помаленьку спускались і насолоджувались краєвидами по другий бік хребта:
Невдовзі ми дійшли до полонини, де "убиті" ночували минулого року, після блукань жерепом, полюбувались минулорічним кострищем і пішли далі, бо пам'ятали, що через півтора кілометра на нас чекає дуже класне місце для ночівлі! Як і очікувалось - "сюрпризів" цього дня нам на свою голову, чи ще на щось, відшукати не довелось! І ми без проблем дійшли до місця табору:
День шостий (15,5км).
Робоча карта. г.Торган - г.Явір - г.Гробок - г.Плитка - р.Лімниця - ур.Сплаї - пер.Німецький:
Переночували, як у "Бога за пазухою"! Не холодно, сухо і на повне пузо, так-як на вечерю варили супєц у здоровенному казані)). Цього дня ми мали доторкнутись до незвіданого, а саме: дослідити верхів'я ріки Лімниця і знайти шлях до перевалу Німецький. В цих місцях ні учні, ні керівники ніколи не були, а значить - була довгоочікувана надія ЗАБЛУКАТИ!)). Отож всі переповнені сил і сподівань вийшли на маршрут. На фотографії ми проходимо повз прикордонний стовп №25 Польсько-Словацького кордону. Там явно ночували і відпочивали ті круті мужикі на джипах і залишили після себе облаштовану стоянку:
Кілька годин рухаємось тропою і старою дорогою, яка проходить старим кордоном по хребту. Проходимо повз вершину Торган, піднімаємось і спускаємось з гори Явір та ще декількох безіменних вершин. Трохи більший по часу привал робимо на горі Гробок (1310м) і фотографуємось біля прикордонного стовпа №32:
Далі знову рухаємось кордоном. Маленькі стовпчики місцями повростали в дерева:
Невдовзі підійшли до гори Плитка (1279м). Підйом на вершину проходить по трав'янистому схилу, що не є особливо приємним, бо ноги на м'якому схилі робляться "ватними". Нам знову повезло, бо перед нами тим схилом проїхали 2 джипи і втрамбували траву:
А ось і вершина зі стовпчиком №36:
Я не можу трохи не зупинитись для опису того, що видно з Плитки! За нашими спинами видніється велична гора Овул (1609м). Далі (на фотографії внизу - зліва направо): відрог г.Коретвина (1671м), двохголова г.Петрос (1702м), г.Студенець (1600м). А найближче зправа - г.Овул:
Всі ці вершини, крім г.Овул відносяться до масиву Попадя-Грофа, де ми плануємо бути наступного дня... Але й це ще не все! З Плитки в усі боки відкриваються просто "царські" краєвиди:
Ось така вона - гора Плитка, висотою всього 1279 метрів!
Далі на кордоні нам просто необхідно було відшукати дорогу в долину ріки Лімниця. Метрів через 800 ми на щось подібне й натрапили, але відразу подумали, що не може бути дорога, позначена на карті, такою "убогою". Добре, що вчасно зупинились, провели розвідку і таки звернули на ту дорогу:
Так от: з хребта на ту дорогу ще якось можна втрапити, а з долини Лімниці - дуже проблематично! Нею явно ніхто вже довгий час не те що не їздить, а мабуть, і не ходить! Місцями все перегороджено "заломами", трапляються заболочені ділянки...
Є ділянки, де необхідно "їхати" на п'ятій точці))
Коротше кажучи, з горем пополам ми таки спустились до Лімниці і зупинились на обід. Річка в долині розбивається на багато струмків і рукавів. Дорога у верхів'я йде прямо по руслу.
Ми звичайно спробували вийти з основного русла, щоб йти паралельно. Для цього струмком піднялись до газо-, чи нафтопроводу:
Тут ми залізли в такі корчі, да ще й з болотом, що "мама - не горюй!")) Врешті-решт нам дійшло, що всі дороги з русла ведуть не далі, як на найближчі вирубкі, тому найкраще для власного здоров'я - це йти по річці!
І ось розпочалась КЛАСИКА походу! Приводжу слова Миколи Бірюкова: "То шо мама казала? - Синочку, не намочи ніжки! - Добре-добре, мамо!"... (Хлюп, хлюп, хлюп...)))
Через півтора-два кілометри ми дійшли до будинку лісників. У лісників відпали щелепи, коли вони побачили групу дітей! Але зате вони сказали: "Ну якщо ви вже умудрились злізти з хребта в долину, то й на перевал теж залізете без проблем!")) Після чого й порадили, куди саме лізти...
Не буду розповідати, що ми взяли і ось так просто потрапили на перевал!)) Ще добряче полазили і по болоту, і по вирубках... Але "везуха" була таки на нашому боці, бо на перевал Німецький ми таки потрапили! Висота перевалу 1177 метрів. Вийшовши на нього - ми знову повернулись на старий Польсько-Словацький кордон. На ночівлю стали в гарному місці, але за водою довелось бігати десь метрів за 300 в корчі. Керівники (Парчук-Голиш) теж пройшлись в корчі і набрали здоровенної малини на фірмовий вечірній компот. Недалеко від нас ночували "шумахери" із Дніпра, що на джипах привезли в Карпати ще й баггі. Весело було, коротше кажучи... Ось наш табір з різних ракурсів:)))
Ще маю додати, що за останні 2 дні ми наздогнали пів дня відставання, які "пробайдикували" на полонині Середній 3-4-го дня через несприятливі погодні умови!
День сьомий (11,5км).
Робоча карта. пер.Німецький - хр.Дарів - г.Прелука - г.Попадя - г.Мала Попадя - стр.Клебак:
Зранку погода знову не радувала: було сиро і стояв густий туман. Вийшли на маршрут у звичному режимі. Невдовзі минули сідловину Німецького перевалу:
На початку лісу біля стовпчика №57 ледве не "лоханулись" - дорога прямує у потрібному напрямку, але спускається з хребта в долину р.Мокрянка, а нам потрібно вправо і далі по кордону. В тумані зорієнтуватись досить важко! Допомогло синє маркування. Потрібну дорогу ми таки знайшли, а далі - тупе намотування кілометражу мокрою дорогою. Проблема одна - під ногами суцільна "чвакалка", да ще й ноги їдуть по болоту в різні боки. Як звичайно, в таких випадках, почався "слалом" на дупах)) Дорога то є, але найбільше дістало обходження численних завалів і буреломів, да ще й зливання води за пазуху з гілляк не додавало настрою. Якось дійшли до прикордонного стовпа №60 і згадали, що треба ж зфоткатись:
Десь від стовпа з №62 почався суцільний "абзац" - бурелом на буреломі, да ще й додались мокрі корчі ожини й малини. Все оте "щастя" треба було обходити...
Був варіант лізти на хребет гори Попадя "в лоб" по кордону, але поговоривши з туристами із Запоріжжя, які в цей час ще "ночували" у місці останньої стоянки перед хребтом - вирішили таки підрізати через буреломи. Отож з кордону, який пішов прямо, ми звернули на траверс схилу:
На траверсі почались "хронічні" перелізання через заломи і пошуки тропи:
Місцями стежка була прорізана, але досить крута:
На таких "перелазах" дуже вигідно мати довгі ноги! Ну а ті, у кого вони "не доросли", мусили шукати шляхи обходів всіх отих буреломів))
Згодом ліс почав чергуватись з кам'янистими осипними полями. Стало цікавійше, бо можна було зорієнтуватись в просторі. Погода потрохи налагоджувалась:
В бік річки Мокрянка вже можна було щось побачити:
Ось так помаленьку рухаючись, дійшли до заростів жерепу на перемичку в хребті між горами Попадя і Петрос. Хмари то напливали, то знову розвиднювалось. Вдалось зфотографувати вигляд на ребро г.Петрос та суцільний жереп, в якому губиться тропа:
А ми продовжували підйом та робили невеличкі привали:
Ребро г.Попадя з боку підйому - довге і нудне, як собача пісня. Здається ось вже й вершина... Фіг-там! - Це тільки черговий карниз... Останні метрів 500 - суцільні осипні поля каміння різної фракції, від 3-4-метрових валунів - до щебеню. Да ще й оце все мокре, так-що навернутись можна в який завгодно момент.
Знову все навкруги затягло "молоком". Були моменти, коли з'являлись невеличкі "віконця" в хмарах, зазираючи в які, можна було зрозуміти, що ми десь поблизу вершини:
На вершині г.Попадя (1740м) багато різних "артефактів". Прикордонний стовпчик №1 з гербом Польщі, декілька складених туристами турів і якась екзотична деревиняка з "тризубом" на кінці, до якої прив'язаний прапор України. Ну це все ще можна зрозуміти, але як зрозуміти людину, яка витягла на вершину шматок металевого трака від гусениці якогось тягача? Це ж треба було отих 15 (а може й більше) кілограмів якось виперти на вершину!)))
Холодрига на вершині - собача! Ми повдягали все, що було зверху. Невдовзі почався дощ, що перейшов у зливу, да ще й з грозою. Повірте, приємного мало, коли йдеш весь мокрий, а тут ще й лупить згори! Головне, бляха-муха, немає де заникатись - кругом каміння і жереп... Оскільки вибирати не доводиться: вниз з хребта злізти - варіантів немає, бо навкруги непролазний мокрий жереп, мусимо філософські шлєїти під грозою по хребту через зарості в напрямку гори Мала Попадя.
Дорогою вимокло все і всі! Особисто я збився з ліку, скільки разів "рив носом" в болото між корінням тієї клятої альпійки. А падав я чи не найменьше з учасників групи. Ну а на словесний "фольклор" - вже й уваги ніхто не звертав!)) Правда був ще й один приємний момент: зустріли групу поляків, які по тій багнюці лізли зустрічним курсом на г.Попадю з ПАРАСОЛЬКАМИ!!!)))
Не пам'ятаю, скільки часу минуло, але на г.Мала Попадя (1598м) ми таки вийшли! Щось я там ще таке "сказанув", на тій вершині... - Не пам'ятаю! Але ж подивіться, які всі на тій фотографії стоять задоволені життям!))
Ну а що далі? - А далі знову - вибору немає! Потрібно спускатись на перевал під масивом Паренки в напрямку гори Грофа. Якось спустились! На перевалі багато стоянок з кострищами, але кругом суцільні калюжі. Тут ми порадились, що робити далі. Лізти знову вгору, в хмару? - Да ну його нафіг!)) Вирішили ночувати тут. Поки облаштовували табір, Микола Бірюков пішов з казанами шукати воду. Не було його години півтори-дві... Я вже був пішов на пошуки, але, крикнувши, почув у відповідь щось по-типу: "Му..." Знайшовся Микола! Ще й казани понабирав)) Тільки от до води виявилось не 800 метрів, як нам повідомлялось на табличці, а добрий кілометр "з копійками". Вранці я сам у тому пересвідчився, коли пішов по воду разом з Миколою. Постає питання: кому вигідно ось так "взувати" нещасних туристів, малюючи оті позначки з синіми ванночками?)) Потім "на розслабоні", коли дозволяв час і погода, я довго розглядував карту... А чому було не прокласти тропу по воду до струмка на протилежному схилі перевалу? Туди ж на 500 метрів ближче! В принципі, поки вранці ходили по воду - хоч зігрілись!)) А табір вийшов таки непоганий!
День восьмий (13,5км).
Робоча карта. стр.Клебак - масив Паренки - пол.Плісце - г.Грофа - стр.Круглий - р.Молода - полонина під г.Молода:
Погода й далі ніяк не хотіла нам допомагати. Отож вранці - знову сирість і туман. Одним словом, прокинулись, як завжди, в хмарі)) Холод підганяв, так що засиджуватись в таборі не було сенсу. Сьогодні мали надію завершити підкорення Грофянського масиву. Але перед підкоренням головної вершини, потрібно було набирати висоту і пройти вершиною плато Паренки.
Порівняно швидко ми вибігли на безіменну вершину (1667м), перевалили через неї та продовжили рух до головної вершини плато Паренки (1736м). Кругом серед хмар - суцільне царство жерепу!
Оскільки шукати в "молоці" основну вершину не було сенсу взагалі, то ми дійшли до першого туру, з якого стирчав якийсь кілок, і звалили в сторону Грофи по червоному маркуванню. Паренки - не є визначальною ціллю на туристських маршрутах, тому її всі і обходять (тур з кілком - на фотці зліва):
Далі був спуск до полонини Плісце. Спуск, до речі - "ніякий", тобто, практично нічим не запам'ятався. Полонина починається розгалуженням маршрутів: вліво - обхідний навколо Грофи, вправо - до колиби (будиночка, де можна з відносним комфортом переночувати) та прямо - на вершину г.Грофа.
Оскільки наш "робочий день" тільки розпочався, ми впевнено попрямували на вершину! Далі на тропі є ще одне відгалуження до будиночка. Ми його теж проминули. Скоро вийшли із зони лісу і краєвиди почали радувати око. Перше, що я зфоткав, було плато Паренки, звідки ми спустились. З цієї точки добре видно, що яскраво виражена вершина на плато відсутня, отже не дарма ми не заморочувались її пошуками:
Піднялись на вершину г.Грофа (1748м) близько 12-ї години. На горі багато пам'ятних знаків та меморіальних табличок.
На замітку майбутнім підкорювачам скажу, що червоне маркування на зворотньому схилі гори майже відсутнє аж до зони лісу, тому можна "не хіло" потрапити в халепу і піти не тим відрогом. Ми, щоб "не лоханутись", увімкнули свій мозок, витягли із заначки компас і таким чином з невеликими розвідками спускались.
Зі схилу відкриваються величні панорами Ілемських масивів та Аршиці. Дуже гарно видно гору Молода та Яйко Перегінське. Зліва внизу на фотці видно відрог вершини - туди спускатись "ніз-зя!"))
Наступна фотка, зроблена практично з тієї ж точки. На ній видно правий відрог вершини. Ось туди спускатись - якраз і треба!
По суті - спускатись можна куди завгодно, але якщо вліво, то ви зійдете з "червоного" маршруту, який є найкоротшим і найраціональнішим в долину річки Молода.
Спочатку спуск досить пологий і не складний:
Пізнійше крутизна тропи зростає місцями до 55-60 градусів, так що повикручувати ноги і роздерти табло об жереп - цілком реально!)) Я б в дощову погоду "штурмувати" з цього боку вершину не рекомендував би, оскільки складність тут наближається до категорії 1-А.
Тропа, що спускається з вершини, впирається у колибу. Тут є все: недалеко - джерело, кострище із запасом дров, нари в будиночку (в хатинці і на горищі), буржуйка, аптечка... Навіть є запас продуктів та інші речі першої необхідності! Хлопці навіть знайшли томик творів Альфонса Доде))) Коротше кажучи, сам Бог велів нам тут зупинитись на обід!
А оскільки виглянуло сонечко, то й не гріх було висушити свої речі. Да й на ноги свої полюбуватись теж не завадило...)))
Не обійшлось на обіді і без приколів! Влад Бунько пішов по воду, звичайно її приніс, але щось підозріло довго не повертався з казанами. Відгадка прийшла несподіванно, коли ми почали спуск далі в долину. Ми через 30 метрів від будиночка вперлись у джерело між коріннями дерева, а Влад, виявляється, спускався по воду метрів на 700 в ущелину)) Ну що ж поробиш? Залишилось тільки почухати потилицю...))
Подолавши нескладний спуск тропою від будиночка, виходимо на рівну зарослу високотрав'ям ділянку. Ну знаєте?... Після обіду, висушивши всі речі і ноги, потрапити в "смачне" болото - це неабияке западло!)) Знову ноги мокрі, а дупа у декого - в багнюці! На табличці читаємо, що ми прийшли до Грофянського ставу. Марно хтось надіється знайти у тому ставку воду - це звичайнісіньке верхове болото, просто назва така)) Хоча краєвиди там також відмінні!
Ідемо далі. Струмки стають все повноводнійшими і ширшими. Ми виходимо до річки Молода. А моста то і немає! Річка широка і каламутна, течія бурхлива після останніх дощів, глибина - приблизно до коліна. Я не роздумуючи хапаю палицю і переходжу річку вбрід на місці лісовозної дороги. Потім швиденько скидаю рюкзак, витягую камеру і завмираю в очікуванні "радощів" наших туристів з приводу відсутності моста...)))
Група сприйняла брід на диво адекватно! Швиденько організувались дві "стінки" і повалили в ту каламуть. На жаль ніхто не скупався)) А от кадри і відео вдались на славу! От вам і не запланований брід складності 1-А в Карпатах:
Після подолання броду близько 30 хвилин йшли дорогою в протилежну сторону від села Осмолода. На вирубці зустріли лісників, які порадили підніматись на г.Молода новим райштоком (так в Карпатах називають дороги, що йдуть схилами хребтів). Ми думали заночувати в місці, де на карті зображені руїни колишнього туристського притулку. Насправді - там малинник, кропива і будяки двохметрової висоти, а притулком і не пахне! Приймаємо ризиковане рішення: дійти до невеличкої полонинки з джерелом, що показана на карті під горою Молода. Ризиковане, бо води далі до того місця не буде взагалі.
І тут почався такий підйом, що відпочивати доводилось після кожних 100-200 метрів! Нам на зустріч спускались з гори місцеві, які повертались з чорниць. Запам'яталась бабуся років 80-ти, що тягла на горбу тих ягід мабуть більше, ніж важить сама!)) І молодий мужик, що навпаки, ніс невеличкий кошик. Бабка з усмішкою привіталась, да й пішла собі, а молодий мужик, глянувши на нас, на наші рюкзаки, на ту бабцю і на свій маленький кошик, сказав від душі: "Да ну його нах... - такий відпочинок!"))) От вам і зміна поколінь...)) Фоткать не хотілось взагалі - було не до того, але одного разу фотоапарата таки дістав, хоча на фотографії аж ніяк не проглядується той паскудний підйом:
На тому підйомі група "здохла" вся! Десь на середині підйому вийшли на вирубку. Поки народ підтягувався, вирішив зробити ще декілька кадрів. Зліва направо: Канусяк Малий, Канусяк Великий, Грофа:
Продовження панорами. Зліва направо: Грофа, Паренки. Я на тому підйомі теж задовбався, що й забув, що можна фотоапарат переключити в режим панорамної зйомки. Але й так нормально видно - звідки ми прийшли.
Пам'ятаю, що по тій вирубці я лазив близько години, бо яка може бути далі тропа, якщо все навкруги перепахано і в усі боки розходиться з десяток доріг. Допомогла випадковість! Якась добра душа зав'язала хустинку в одному з дальніх кінців вирубки - там і продовжувалась загублена тропа! Останній кілометр - і ми дійшли до запланованого місця ночівлі. Джерело виявилось поруч, дров багато... Взагалі - місце для ночівлі класне! Тільки от ця ніч була, мабуть, найхолоднійшою.
День дев'ятий (15,5 км).
Робоча карта. Полонина під г.Молода - г.Молода - пол.Солотвинка - г.Сиваня Лолинська - г.Укерня - г.Поганець - г.Яйко Ілемське - пол.Довге Поле - полонина Мшана:
Ранок наступного дня видався якимсь невиразним: по буденному прокинулись, поснідали і пішли на вершину. Невдовзі вийшли на "поля" курумника і побачили здоровенний тур. Отже, шлях до вершини вибрали вірний! Взагалі-то, якщо згадувати весь підйом на цю гору, то найважчими виявились якраз оті вчорашні 2 кілометри.
Гора Молода (1724м) є відокремленою в даному районі від інших вершин. Місцеві її називають "МольОда" - саме з таким наголосом і через м'який знак))
Група трохи розтягнулась, тому, чекаючи на всіх, довелось трохи померзнути на вершині. Ще й дощ розпочався - ну як же ж без нього!)) З "МольОди", чи то з Молодої відкривається панорама Ілемського хребта. Трохи хрєновенька, бо все псувала "не льотна" погода, але досить таки суворого!
Отже, зліва направо: г.Сиваня Лолинська (1642м) - г.Укерня (1620м) - г.Поганець (1667м) - г.Яйко Ілемське (1679м).
На спуску з вершини я підсадив себе "на ізмєну", бо тропа "повела" нас в протилежний від потрібного хребта бік. Але, звірившись з картою, зрозумів, що все нормально! Невдовзі спустились на полонину Солотвинка і зупинились на обід:
Полонина дуже мальовнича, але трохи заважав дощ. Після обіднього привалу ми вирішили продовжувати рух, бо хоч - не хоч, а запланований кілометраж потрібно було "намотати"))
Попереду був Ілемський хребет. Через годину вийшли із зони лісу на чергові каменюкі-курумники, звідки починався шлях на першу вершину:
Перша вершина - Сиваня Лолинська запам'яталась тільки тим, що вона перша в хребті))
Взагалі, шлях по Ілемському хребту проходить серед суцільних жерепів, а вершини "заникані" в заростях. Ось як воно оце все виглядає:
В дощову погоду там запросто можна роздертись - на тому корінні, ще й зуби нафіг повибивати)) Ну, а як ви вже читали вище, саме в дощ ми туди й потрапили!.. В одному місці нам таки трапилась невеличка полонинка і ми змогли побачити щось крім жерепу. Зправа - безіменна вершина, а зліва - Укерня, Поганець, Яйко і хребет Аршиця:
Наступною вершиною була Укерня. Х..-ня, коротше)))
Далі зустріли чоловіка з жінкою, які нас попередили, що тропа попереду "замінована" якоюсь групою бидла! Ну ви мене зрозуміли!..)) А нам то вже було - пофігу! Сухої нитки ні на кому не залишилось. Наступна вершина виправдовує свою назву (Поганець) мабуть тим, що воно, як хребет динозавра - кілька зубчиків. А який з них головний - то нікому не відомо. Ото й зфоткались на найвищому візуально:
На спуску з Поганця трошки розвиднілось і відкрилось Яйко Ілемське. Шукати ракурс, лазячи мокрими корчами, було в облом, то й зфоткали, що було видно прямо з тропи:
Друга фотка - на спуску в сідловину між Поганцем і Яйком.
В сідловині є відгалуження тропи вправо до туристського притулку, але ми вирішили "не пиляти" той кілометр до хатинки, а йти на останню і саму головну вершину. Логіка була залізна! По-любому, вершину потрібно було "брати", бо задощити могло надовго.
На середині підйому розпочався сильний дощ, потім здійнявся холодний пронизливий вітер. Температура впала практично до нуля. Тут і "балаклави" на морду-ліца не помішали б)) Якби не рюкзаки на горбу - здмухнуло б нас з того Яйка, як тополиний пух!)) Не знаю як, але вилізли ми таки на вершину в одежі, покритій інієм!!! - Літо, мля!)))
Щоб найкраще описати, що було далі, нагадаю стандартний "ритуал" підкорення вершин... Вся група має зібратись на горі, далі шукаємо контрольну записку, забираємо її, пишемо і залишаємо свою, їмо шоколад, фотографуємось і тільки тоді йдемо далі.
Цього разу перші, хто виліз на вершину, і я в тому числі, покидали рюкзаки і поховались за каменюки поблизу вершини від пронизливого вітру. Холодрига була така, що пальці на руках не згинались! Що було далі - я погано пам'ятаю, але потім решту днів походу, а особливо Іванич, ржали з мене при одній тільки згадці про ту ситуацію...)) Так от, виходить група на вершину, із-за каменюки вискакує клацаючий зубами синій Ігор Голиш і скоромовкою за одну секунду видає наступне: "- Записку - в сраку!!! - Шоколад - вдома!!! - Фоткаємся!!! - Валим звідси нафіг!!!"))) А ось і фотка з Яйка:
Далі ми кулею полетіли з вершини. А оскільки зустрічний вітер продовжував шмагати по обличчю, хлопці бігли донизу зі словами: "Де ж той жереп?!!!")) Саме більше "давила жаба", коли вже в зоні лісу оте все неподобство у вигляді вітру з дощем і туманом почало розсасуватись!)) Западло, блін!
На полонині Довге Поле зустріли клацаючу зубами групу одеситів - вони не ризикнули займатись мазохізмом і чекали нормальної погоди. А ми продовжили спуск на перевал і полонину Мшана. Через цей перевал можна потрапити з села Осмолода в Мислівку, не вилазячи на оті всі хребти і вершини. Це був наш запасний варіант на випадок непогоди. Але, оскільки непогода почалась вже "в процесі", то ми мусили брати всі вершини)) На Мшаній багато туристських стоянок, з водою і дровами проблем теж немає. Отже, після такого насиченого пригодами дня не гріх було й відпочити. Табір на Мшаній видався на славу:
День десятий (16км).
Робоча карта. Полонина Мшана - г.Горган Ілемський - пол.Німецька - р.Ільма - р.Свіча:
Ранок нас зустрів теплим сонечком. Нарешті погода налаштувалась! Вранці дійшли до роздоріжжя: вліво - в долину ріки Правич і на Мислівку, вправо - на Горган Ілемський. Вирішили, що соромно не взяти останню ключову вершину, якщо ні однієї в цьому поході не пропустили. Звісно ми й повернули на Горган. На середині підйому розпочинається відгалуження на Аршицький райшток - тропу, що йде вздовж хребта до озера Росохан. Вона на карті промаркована жовтим кольором. Нещодавно тропу прочистили місцеві ентузіасти, а її "вік" сягає 100-літньої історії - вона була прокладена ще поляками! Ми ж полізли далі на вершину. Згодом вийшли на велике поле курумника, звідки відкрилась гарна панорама на г.Молода (зліва) та Яйко Ілемське (зправа):
Тропа далі все більше виположується, тобто, стає меньш крутою. І ось вона, - остання вершина походу - г.Горган Ілемський (1586м):
На вершині багато пам'ятних табличок та інших речей, є й вказівники маршрутів. Тут я проведу невеличку екскурсію. Зі сторони підйому відкривається чудовий вид на гірські масиви, які ми подолали. Зліва направо: г.Молода, г.Сиваня Лолинська, г.Яйко Ілемське. Десь там знизу - полонина Мшана, де ми ночували.
На схід простягається хребет Аршиця. Саме цей хребет вважається непрохідним в Горганах влітку (ніколи і ніде не зустрічав свідчення про його подолання туристськими групами). Взимку по хребту можна пройти поверх жерепу на лижах. Саме на цьому хребті розбився військовий винищувач в далекому 1983-му році. Саме там серед непрохідного жерепу місцеві ентузіасти встановили пам'ятник льотчику. Саме там і донині по всьому схилу розкидані рештки того літака, навічно поховані в жерепі. Звісно, ні про яку тропу - навіть мови немає! Саме туди я обов'язково повернусь, щоб таки продертись хребтом до г.Менчелин та загубленого таємничого високогірного озера Росохан... Ось як виглядає проти сонця той загадковий хребет!
Повернемось ще на 90 градусів на північ. Там ми побачимо у всій красі долину ріки Ільма. З Горгана Ілемського видно, як гори далі на півночі стають все нижчими, а на горизонті - вже рівнина!
Ну що ж, будемо "падати" донизу!)) Наступним пунктом нашого маршруту була полонина Німецька. Там вже можна зустріти ягідників і грибників. Полонина досить велика і там вже ловить "мабіла")) Отож, надзвонившись до посиніння (Неля задовбала "тріщати-по-мабілі" найбільше))), прямуємо в сторону г.Пустошак Великий (1423м):
На гору лізти нам вже не потрібно - в цьому поході і так "наштурмувались" вершин з перебором на добрячу 3-тю категорію!)) Маємо знайти райшток схилом г.Великий Пустошак і від позначеного на карті джерела прориватись лісом донизу. Райшток (тропу траверсом) знайшли без проблем. Оскільки народу тут ходить дуже мало, то вона вся завалена буреломами і заросла ожинником. Ожинник дістав найбільше - воно, падло, через кожних 100 метрів розшнуровує кеди!)) Джерело і початок струмка теж знайшли і вирішили пообідати:
Перекусивши, "падаємо" навпрошки в долину річки Ільма, мріючи знайти дорогу, чи хоча б стежку. Місцями старовинні дороги то з'являються, то зникають. Тут вже років з 30 точно нічого не їздило, а навпаки позаростало так, що легше продиратись навпрошки через старий ліс, ніж відшукувати оті ділянки "забутих" доріг. Кілька разів випираємось на урвища і мусимо шукати шляхи обходу. Місцями йдемо руслами струмків та малих річок, що десь нижче впадають в р.Ільму. Ноги, звісно, мокрі. Зате Микола - довольний: тож можна знову досхочу нашльопатись по воді вбрід!))
Через годину блукань нарешті виходимо, чи-то виповзаємо, на лісовозну дорогу. А далі на нас чекає тупе наматування кілометражу тією дорогою. Далі з'являються містки через русла річок, бродити вже не потрібно, зате й ногам починається "АБЗАЦ", бо вони мокрі і почали розпухати на сонці і розбиватись по щебеню - а це вже фігово! Невдовзі знайшли в лісі маленьку "приємність" - покинутий старовинний маєток якогось знатного поляка в капатському стилі:
Місцевий єгерь потім розповідав, що його намагались відновити, але щось там "не проканало" з фінансуванням і зараз стоїть "законсервований". Оскільки такі палаци в лісі зустрінеш не часто, то як же ж да не зфоткатись?))
Ось так дорогою і дійшли до річки Свіча. Зправа побудували якусь велику турбазу, де повним ходом "відбувався відпочинок" так-званих "туристів" на крутих джипах)) Зліва у місці впадіння в Свічу р.Ільми розташоване форельне господарство. Отже, перейшли ми по мосту Свічу і зупинились на привал. Потрібно було знайти місце для ночівлі.
Озброївшись фотоапаратом, пішли ми блукати вздовж річки. Сама р.Свіча - зразок карпатської КЛАСИКИ. Хоч бери встановлюй мольберт і пиши картину!
Місце для палаток було знайдене. Група "підірвалась" і пішла від моста розбивати табір:
Почались звичайні вечірні турботи: установка наметів, складання кострища із каменюк, заготівля дров, готування вечері, вечірні косметичні процедури і приведення в порядок розтовчених дорогою ніг...
Тим часом Іванич сходив на екскурсію до форельного господарства. З ним більше ніхто не пішов - відпочинок - то "золото"!)) Там ще й кабанчики якісь бігали, тільки якісь трохи дивні. Не полосаті, як зазвичай бувають дикі свиноти, а якісь жовті)))
Біля табору в корчах росте алича і яблуні, можна поїсти ожини. Але особливої голодухи ніхто не відчував, а от втому - то да! Взагалі-то, місце для табору було дуже гарне:
День одинадцятий (22км).
На даний момент ми "пройшли" вже ДВІ туристські карти. Подальший маршрут виходив за межі маркованих популярних туристських маршрутів, тому довелось використовувати "кілометрівки" та "500-метрівки" радянських часів, яким вже близько 40-ка років! Карти, в принципі, непогані, але от дороги, які там позначені!... Але давайте про все по порядку...))
Робоча карта. Ріка Свіча - г.Кигола - стр.Лисинець - р.Мізунка - водспади Мізунські - р.Соболь:
Вранці з місця ночівлі вийшли на асфальтовану трасу Стрий - Мукачево, що веде на Торуньський перевал. Пройшли метрів з 200 по узбіччю і звернули на дорогу до перевалу вздовж струмка:
Спочатку ми планували тією дорогою перевалити через невисокий хребет на річку Пьянка (класна назва))) і в долину річки Мізунка. Перевал на карті - 3-тя від низу червона точка. Але дорога, якою ми піднімались до перевалу, "ізошла на гаффно")) Да не просто заросла, а зникла, по типу як її там ніколи й не було! Коротше кажучи, вперлись ми в такі корчі і буреломи, яких не зустрічали навіть і в високогірних районах! Тут мені згадались слова єгеря, у якого я ввечері намагався розпитати дорогу: "Ми туди не ходимо!!!" Ну що ж робити? Компас в зуби - і вперед!))
Ну що ж? Вперлись ми в хащі і почали... Жерти чорниці!))) Чим класні ось такі дикі місця - так тим, що там практично роками ніхто не ходить. Чорничник висотою до пояса, а ягоди - як вишні! Не потрібен ніякий "комбайн" - гребонув рукою - і жменя! А поміж кущами чорниці - краснюки! Все, здається, добре, але ж треба й дорогу шукати.
Перевалили ми таки через хребет і почали спуск, користуючись компасом, по азимуту, забираючи трошки вправо. Невдовзі знайшлась і дорога повністю завалена віковими смереками та буками товщиною в півтора метри. Чим далі донизу - тим впевненійше ми йшли, бо вздовж дороги з'явилась пішохідна тропа протоптана грибниками. Одного з них ми зустріли. Не буду розповідати, як він здивувався, коли почув, що ми перевалили через хребет. Але, виявляється, ми вийшли на дорогу вздовж струмка, яка виходить до р.Мізунка майже біля самих водоспадів. Тобто, попали ми "в яблучко"! І дійсно, через 2 кілометри вийшли до річки.
Вздовж Мізунки проходить автодорога з Вигоди і вузькоколійна залізниця - так званий "Карпатський трамвай". Саме перед нами підвезли чергову порцію туристів. Треба було бачити той гвалт: біганина, фоткання, черга до джерела, гупання в барабани і дудіння в якісь дудки і сопілки, крики екскурсоводів... Бляха-муха, - шухєр повний! Ми вирішили, щоб там не тусуватись серед того "шобла", стати тихенько на обід на стоянці неподалік з надією, що скоро оте "шобло" розсосеться...)) І дійсно, поки ми обідали, під'їхав "трамвайчик" і повіз оту ораву назад у Вигоду. Нарешті запанувала ТИША! Максим спустився на залізничне полотно і зфоткав моста на вузькоколійці. Таких мостів на тій дорозі близько 50!
Зібрались ми після обіду і пішли оглядати водоспади. З нами дорогою йшов мужичок з коником - заробляти на туристах поблизу тих же ж водоспадів)) Поблизу самого природнього дива - величезний кемпінг. Але гвалту великого немає. Бухають собі потихеньку, да й усе)) Спускаємось групою до річки і починаємо фоткатись:
Зробивши пару кадрів, я зрозумів, що діла не буде! Сонце "засвічує" кадр і на задньому плані ніфіга не видно. Розпускаю групу і починаю сам "полювати" за краєвидами))
А ось і Іванич - тіпа "Альонушка" Васнєцова)))
На окрему увагу заслуговує верхній каскад порогу:
А тим часом "камікадзе" Максим втіхаря виліз на недобудований міст і зфоткав весь каскад:
Того моста після розвалу Союзу так і не добудували. Місцеві "дражнять" його - міст в нікуди)) Ось він (фотка не моя):
Що там казати? Місце класне, але води малувато. Коли річка повноводна - додається грандіозності і потужності!
Далі починався нудний перехід по дорозі до верхів'їв Мізунки. Через 2 кілометри зробили невеличкий привал на річці Пьянка, що впадає в Мізунку. Саме в цьому місці ми планували вийти в долину і без рюкзаків сходити до водоспадів. Але, як я вже писав вище, вийшло набагато краще! Річка Пьянка нічим особливим не виділяється, але в далечині проглядуються невеличкі пороги:
Як назло цей день виявився ще й спекотним, тож іти по дорозі під сонцем - відпочинок сумнівний))
Нарешті дійшли до впадіння в Мізунку струмка Глибокого. Тут розташовані якісь хутори і є мужик-наглядач, який від скуки вийшов на дорогу з нами "потріщати")) Від хуторів нам потрібно було звертати з основної дороги вліво на лісовозну:
Дорога спустилась до струмка, який ми перейшли по камінню:
Наступний кілометр довелось долати набагато довше - дорога перетворилась на суцільне болото, але це була ще не головна проблема. Коли ми вийшли на берег Мізунки, то побачили, що позначений на карті міст більше не існує - ТРЕБА БРОДИТИ!)) Цікаво, що ніхто навіть і не плакався, просто стали в "четвірки" - да й побрели! За складністю брід приблизно такий самий, як і через річку Молоду (1-А), просто пройшли ми цього дня вже вдвічі більше, як тоді, тому потрібно було дуже добре пильнувати, щоб не оступитись і не повикручувати ноги. На щастя все пройшло "на відмінно":
Від річки піднялись на залізницю:
До запланованого місця ночівлі залишалось приблизно 5 кілометрів. Отож від нас вимагалось тупо перебирати ногами чи то по дорозі, чи то по шпалах, так як і залізниця і лісовозна дороги йшли паралельно. Пройшли повз лісництво Солотвина, що виглядало як приватний "буржуйський" маєток)) І нарешті дійшли до покинутого населеного пункту Миндунок. Колись при Союзі звідси активно вивозили ліс, та й приміскі потяги тут ходили. Зараз - це покинута "вузлова" станція, на якій іржавіють вагони та велика кількість іншої техніки:
Можливо десь далі в будинках за станцією хтось і мешкає, але у нас не було ні натхнення, ні бажання, ні здоров'я йти і перевіряти)) Ну а що тут дивного? - 22 кілометри сьогодні відпахали, "ако дємони!")))
Під час проведеної розвідки ми знайшли класне місце для ночівлі: з одного боку річка Мізунка і залізниця, з другого - річка Соболь, кострище облаштоване, навіть столик є! Саме те, що нам і треба! Да ще й міст на протилежний берег був дуже "кстаті". Глибина Мізунки тут "з головою", так-що бродити навіть в думках не було))
Ще додам, що після 22-х кілометрів спали всі, "як убиті"))
День дванадцятий (14км).
Робоча карта. Річка Соболь - лісництво Соболь - р.Магура - г.Магура - р.Цигла:
Вранці вийшли на маршрут - як звичайно. Дорога проходила вздовж однієї з гілок вузкоколійки. Зправа шуміла річка Соболь. Недалеко від табору, зправа від залізниці є чудове місце для днювання: велика поляна на берегу річки з кількома порогами та водоспадами. Пороги дуже схожі на сходинки, тільки висота їх більша метра, і перегороджують вони все русло. Під ними утворились "природні джакузі" - от де б покупатись! Але на нас чекав ще один - останній перевал!
Скоро дійшли до лісництва Соболь. Черговий буржуйський маєток: навколо ростуть яблуні, є пасіка, територія кругом ідеально упорядкована... Вміють люди господарювати!))
Залізниця біля лісництва ще раз розгалужується і ми повертаємо на гілку, яка вже, мабуть, і не використовується. До того ж, на карті вона навіть і не позначена. Метрів 300 ще можна йти по шпалах, а далі - все поглинула природа! Сходимо на паралельну дорогу і продовжуємо місити болото, так-як струмки течуть прямо в лісовозних коліях.
Пройшли десь з кілометр і з подивом побачили, що залізниця весь цей час і далі тягнеться поруч. Місцями її підмили численні струмки і вона просто "зависає" в повітрі!
Прикольно, що шпали якимось дивом тримаються на рейках!))
Дійшли до роздоріжжя. Вліво дорога йде над струмком, а прямо - піднімається на схил. Думаємо!... І вирішуємо: да хрєн-з-ним - ідемо по струмку!)) Далі проходимо через вирубку і... дорога зникає! Ну ми то вже "биті перці"!)) - За останніх два дні зрозуміли "по чьом в Херсоні памідори"))) Компас - в зуби і на хребет! Рухатись хребтом - саме задоволення! Підйом не крутий, тепло і мухи не кусають. Ще й гриби збираємо! Забираємо трохи вправо і ліземо через хащі і буреломи по компасу на Магуру "в лоб"! Головна задача - "не про..@..ти" перевал)) На всякий випадок вилазимо вгору "з запасом" і нарешті починаємо "падати" в протилежну долину річки. Ну, в крайньому разі - нам так здається...))
Спуск в долину - "жопа повна"! Шкода, що немає третьої руки і ще пари ніг)) Чіпляємось за все що можна! "Впали" на дно яру без води. По-ходу - так виглядає майбутня річка під вершиною. Починаємо спускатись руслом. З'являється вода. Від керівника надходить пропозиція пообідати, яка КАТЕГОРИЧНО відхиляється всіма членами групи! Да й правильно - нєфіг розслаблятись, треба зпочатку вилізти із тієї дупи на чистий простір!)) По струмку йти далі не можна - суцільні завали і урвища. Перелазимо на схил і "котимось" траверсом)) Місцями навіть на ногах встояти получається!))
І тут - О, ЧУДО! Чуємо десь знизу такий "рідний" для РОКИТНІВЧАН звук чи то "Штіля", чи то "Хускварни"!))) Все! Нафіг компас! Бігом (раком, боком, пузом, спиною...) на той звук!)) Ось і просвіт вирубкі. І тільки тут я згадав, що геть забув пофоткати оті блукання. Дістаю фотоапарат і роблю один єдиний кадр вже на виході з тієї "жопи"!)) Кадр трохи невдалий, але і так сойдьот!))
Ось і цивілізація - кругом одні пеньки і купа народу, яка активно краде ліс)) Питаємо у них, де ми є. Отримуємо відповідь, що все в нормі! Далі ті лісоруби проводжають нас поглядом по дорозі з офігєвшими виразами обличчя...))
Потім була просто дорога в сторону села Либохора. Пройшли кілометрів 3-3,5 і знайшли гарну поляну біля річки. ТУТ буде наш останній табір! Кидаємо всі манатки на травичку і формуємо групу "гінців" в село, в магазин на чолі з Іваничем. Решта групи починає "зализувати" рани, митись, бритись, прати білизну... - Завтра ж виходимо в цивілізацію!
Скоро "гінці" повернулись з торбами і ми "закотили" грандіозний і королівський обід, який плавно перейшов у вечерю!)) Згодом, на сите пузо, вирішили, що пора й віддати належне ТРАДИЦІЯМ! В кожному поході ми влаштовуємо урочисте прощання зі своїм похідним одягом, а особливо - зі взуттям. Першими в вогнище під жалібні погляди лягли мої кеди:
Далі процес, що називається "пішов"! - Попалили все, що "стояло" саме по собі))
Кеди і кросівки горіли довго. Якими тільки кольорами не забарвлювалось полум'я! Але сидіти біля такого вогнища після "джакузі" - то вже перебор!)) Тому ми таки дочекались поки все оте прогоріло і розклали нормальне багаття.
"Розслабуха" вдалась на славу! Але завтра ще потрібно було дійти до села...
День тринадцятий (9,5км).
Робоча карта. Річка Цигла - с.Либохора - с.Тухля:
Звершилось! Ось він - останній день походу! Всі спокійно (без воплів: "Під рюкзаки!!!") зібрались і пішли дорогою до села Либохора.
Описувати тут нічого! "Відвідали" по дорозі пару-трійку магазинів... Перед селом Тухля перевдягнулись, щоб не скидатись вже так явно на бомжів:
В селі Тухля відвідали меморіальний комплекс з криницею, з якої пив воду Іван Франко:
Поруч розмістилась скульптурна композиція за мотивами повісті "Захар Беркут":
Саме в цьому селі відбувались події, описані Іваном Франком в повісті "Захар Беркут", а саме, люди загатили річку Опір і військо монголо-татарів зробило колективний "буль-буль"!)))
Високо на горі над селом є пам'ятник Захару Беркуту, але лізти туди з рюкзаками перед поїздом - то вже навіть не 80-рівень!)) Отож, було вирішено кинути наплічники на вокзалі, а тоді сходити...
Підходимо до вокзалу і бачимо, як з перону відправляється електричка в бік Львова. Ну і нехай собі відправляється - НАША електричка аж через 2 години! Виходимо на перон... І тут нас зустрічає начальник станції: "Ви до Львова?" - Угу - кажемо! - Ну так, шановні, ви в ЖО... - це була остання електричка на сьогодні!))) Офігєть! Виявляється, решту потягів тупо повідміняли, бо йдуть завершувальні роботи в новому Бескидському тунелі... Саме сьогодні, і саме ми на таке потрапили, мля!
А у нас-то квитки зі Львова вже куплені і саме на сьогодні... Ну що ж, валимо на трасу. Сідаємо на рюкзаки і розпочинаємо чекання хоч якогось транспорту (про пам'ятник Захару Беркуту більше ніхто не згадував...))
Години через півтори нас підібрав порожній мікроавтобус і довіз в місто Стрий. Там ми прямо на вокзалі арендували ще одну маршрутку і таким чином доїхали до Львова на самісінький залізничний вокзал під сходи центрального входу! З цього всього я зробив один-єдиний висновок: якщо ти при баблі - то проблеми з транспортом відсутні абсолютно!))
Традиційно ми розмістились з рюкзаками на повітрі в сквері навпроти головного входу вокзалу і по черзі невеличками групами почали здійснювати "вилазкі" до центру Львова. Теж традиційно ми привітали своїх іменинників (Іван Парчук та Макс Трохимчук), а решту часу просто байдикували, від'їдались і читали газети... Соня ще намагалась щось фоткати: по типу "вечірній Львів", але без штативу - воно явно не те. Хоча, як на мене - вийшло досить симпатично!))
Ось так, займаючись хто-чим, дочекались свого транспорту. За своє життя я побував на багатьох великих і гарних вокзалах, але львівський - має якийсь свій неповторний шарм. Від нього віє якоюсь теплотою...
Ось і закінчилась наша чергова мандрівка! Минуло півтора місяця... Але враження від походу залишаються свіжими. Пам'ять зберігає найдрібнійші деталі... Все, що заплановано - досягнуто! Але головним є те, про що я писав на початку цього посту - ВІДПОЧИНОК! Саме так - великими літерами, бо по іншому я цього навіть і не уявляю.
Хто хоч раз ходив в такі походи - "захворіє" туризмом НАЗАВЖДИ!
Зранку погода знову не радувала: було сиро і стояв густий туман. Вийшли на маршрут у звичному режимі. Невдовзі минули сідловину Німецького перевалу:
На початку лісу біля стовпчика №57 ледве не "лоханулись" - дорога прямує у потрібному напрямку, але спускається з хребта в долину р.Мокрянка, а нам потрібно вправо і далі по кордону. В тумані зорієнтуватись досить важко! Допомогло синє маркування. Потрібну дорогу ми таки знайшли, а далі - тупе намотування кілометражу мокрою дорогою. Проблема одна - під ногами суцільна "чвакалка", да ще й ноги їдуть по болоту в різні боки. Як звичайно, в таких випадках, почався "слалом" на дупах)) Дорога то є, але найбільше дістало обходження численних завалів і буреломів, да ще й зливання води за пазуху з гілляк не додавало настрою. Якось дійшли до прикордонного стовпа №60 і згадали, що треба ж зфоткатись:
Десь від стовпа з №62 почався суцільний "абзац" - бурелом на буреломі, да ще й додались мокрі корчі ожини й малини. Все оте "щастя" треба було обходити...
Був варіант лізти на хребет гори Попадя "в лоб" по кордону, але поговоривши з туристами із Запоріжжя, які в цей час ще "ночували" у місці останньої стоянки перед хребтом - вирішили таки підрізати через буреломи. Отож з кордону, який пішов прямо, ми звернули на траверс схилу:
На траверсі почались "хронічні" перелізання через заломи і пошуки тропи:
Місцями стежка була прорізана, але досить крута:
На таких "перелазах" дуже вигідно мати довгі ноги! Ну а ті, у кого вони "не доросли", мусили шукати шляхи обходів всіх отих буреломів))
Згодом ліс почав чергуватись з кам'янистими осипними полями. Стало цікавійше, бо можна було зорієнтуватись в просторі. Погода потрохи налагоджувалась:
В бік річки Мокрянка вже можна було щось побачити:
Ось так помаленьку рухаючись, дійшли до заростів жерепу на перемичку в хребті між горами Попадя і Петрос. Хмари то напливали, то знову розвиднювалось. Вдалось зфотографувати вигляд на ребро г.Петрос та суцільний жереп, в якому губиться тропа:
А ми продовжували підйом та робили невеличкі привали:
Ребро г.Попадя з боку підйому - довге і нудне, як собача пісня. Здається ось вже й вершина... Фіг-там! - Це тільки черговий карниз... Останні метрів 500 - суцільні осипні поля каміння різної фракції, від 3-4-метрових валунів - до щебеню. Да ще й оце все мокре, так-що навернутись можна в який завгодно момент.
Знову все навкруги затягло "молоком". Були моменти, коли з'являлись невеличкі "віконця" в хмарах, зазираючи в які, можна було зрозуміти, що ми десь поблизу вершини:
На вершині г.Попадя (1740м) багато різних "артефактів". Прикордонний стовпчик №1 з гербом Польщі, декілька складених туристами турів і якась екзотична деревиняка з "тризубом" на кінці, до якої прив'язаний прапор України. Ну це все ще можна зрозуміти, але як зрозуміти людину, яка витягла на вершину шматок металевого трака від гусениці якогось тягача? Це ж треба було отих 15 (а може й більше) кілограмів якось виперти на вершину!)))
Холодрига на вершині - собача! Ми повдягали все, що було зверху. Невдовзі почався дощ, що перейшов у зливу, да ще й з грозою. Повірте, приємного мало, коли йдеш весь мокрий, а тут ще й лупить згори! Головне, бляха-муха, немає де заникатись - кругом каміння і жереп... Оскільки вибирати не доводиться: вниз з хребта злізти - варіантів немає, бо навкруги непролазний мокрий жереп, мусимо філософські шлєїти під грозою по хребту через зарості в напрямку гори Мала Попадя.
Дорогою вимокло все і всі! Особисто я збився з ліку, скільки разів "рив носом" в болото між корінням тієї клятої альпійки. А падав я чи не найменьше з учасників групи. Ну а на словесний "фольклор" - вже й уваги ніхто не звертав!)) Правда був ще й один приємний момент: зустріли групу поляків, які по тій багнюці лізли зустрічним курсом на г.Попадю з ПАРАСОЛЬКАМИ!!!)))
Не пам'ятаю, скільки часу минуло, але на г.Мала Попадя (1598м) ми таки вийшли! Щось я там ще таке "сказанув", на тій вершині... - Не пам'ятаю! Але ж подивіться, які всі на тій фотографії стоять задоволені життям!))
Ну а що далі? - А далі знову - вибору немає! Потрібно спускатись на перевал під масивом Паренки в напрямку гори Грофа. Якось спустились! На перевалі багато стоянок з кострищами, але кругом суцільні калюжі. Тут ми порадились, що робити далі. Лізти знову вгору, в хмару? - Да ну його нафіг!)) Вирішили ночувати тут. Поки облаштовували табір, Микола Бірюков пішов з казанами шукати воду. Не було його години півтори-дві... Я вже був пішов на пошуки, але, крикнувши, почув у відповідь щось по-типу: "Му..." Знайшовся Микола! Ще й казани понабирав)) Тільки от до води виявилось не 800 метрів, як нам повідомлялось на табличці, а добрий кілометр "з копійками". Вранці я сам у тому пересвідчився, коли пішов по воду разом з Миколою. Постає питання: кому вигідно ось так "взувати" нещасних туристів, малюючи оті позначки з синіми ванночками?)) Потім "на розслабоні", коли дозволяв час і погода, я довго розглядував карту... А чому було не прокласти тропу по воду до струмка на протилежному схилі перевалу? Туди ж на 500 метрів ближче! В принципі, поки вранці ходили по воду - хоч зігрілись!)) А табір вийшов таки непоганий!
День восьмий (13,5км).
Робоча карта. стр.Клебак - масив Паренки - пол.Плісце - г.Грофа - стр.Круглий - р.Молода - полонина під г.Молода:
Погода й далі ніяк не хотіла нам допомагати. Отож вранці - знову сирість і туман. Одним словом, прокинулись, як завжди, в хмарі)) Холод підганяв, так що засиджуватись в таборі не було сенсу. Сьогодні мали надію завершити підкорення Грофянського масиву. Але перед підкоренням головної вершини, потрібно було набирати висоту і пройти вершиною плато Паренки.
Порівняно швидко ми вибігли на безіменну вершину (1667м), перевалили через неї та продовжили рух до головної вершини плато Паренки (1736м). Кругом серед хмар - суцільне царство жерепу!
Оскільки шукати в "молоці" основну вершину не було сенсу взагалі, то ми дійшли до першого туру, з якого стирчав якийсь кілок, і звалили в сторону Грофи по червоному маркуванню. Паренки - не є визначальною ціллю на туристських маршрутах, тому її всі і обходять (тур з кілком - на фотці зліва):
Далі був спуск до полонини Плісце. Спуск, до речі - "ніякий", тобто, практично нічим не запам'ятався. Полонина починається розгалуженням маршрутів: вліво - обхідний навколо Грофи, вправо - до колиби (будиночка, де можна з відносним комфортом переночувати) та прямо - на вершину г.Грофа.
Оскільки наш "робочий день" тільки розпочався, ми впевнено попрямували на вершину! Далі на тропі є ще одне відгалуження до будиночка. Ми його теж проминули. Скоро вийшли із зони лісу і краєвиди почали радувати око. Перше, що я зфоткав, було плато Паренки, звідки ми спустились. З цієї точки добре видно, що яскраво виражена вершина на плато відсутня, отже не дарма ми не заморочувались її пошуками:
Піднялись на вершину г.Грофа (1748м) близько 12-ї години. На горі багато пам'ятних знаків та меморіальних табличок.
На замітку майбутнім підкорювачам скажу, що червоне маркування на зворотньому схилі гори майже відсутнє аж до зони лісу, тому можна "не хіло" потрапити в халепу і піти не тим відрогом. Ми, щоб "не лоханутись", увімкнули свій мозок, витягли із заначки компас і таким чином з невеликими розвідками спускались.
Зі схилу відкриваються величні панорами Ілемських масивів та Аршиці. Дуже гарно видно гору Молода та Яйко Перегінське. Зліва внизу на фотці видно відрог вершини - туди спускатись "ніз-зя!"))
Наступна фотка, зроблена практично з тієї ж точки. На ній видно правий відрог вершини. Ось туди спускатись - якраз і треба!
По суті - спускатись можна куди завгодно, але якщо вліво, то ви зійдете з "червоного" маршруту, який є найкоротшим і найраціональнішим в долину річки Молода.
Спочатку спуск досить пологий і не складний:
Пізнійше крутизна тропи зростає місцями до 55-60 градусів, так що повикручувати ноги і роздерти табло об жереп - цілком реально!)) Я б в дощову погоду "штурмувати" з цього боку вершину не рекомендував би, оскільки складність тут наближається до категорії 1-А.
Тропа, що спускається з вершини, впирається у колибу. Тут є все: недалеко - джерело, кострище із запасом дров, нари в будиночку (в хатинці і на горищі), буржуйка, аптечка... Навіть є запас продуктів та інші речі першої необхідності! Хлопці навіть знайшли томик творів Альфонса Доде))) Коротше кажучи, сам Бог велів нам тут зупинитись на обід!
А оскільки виглянуло сонечко, то й не гріх було висушити свої речі. Да й на ноги свої полюбуватись теж не завадило...)))
Не обійшлось на обіді і без приколів! Влад Бунько пішов по воду, звичайно її приніс, але щось підозріло довго не повертався з казанами. Відгадка прийшла несподіванно, коли ми почали спуск далі в долину. Ми через 30 метрів від будиночка вперлись у джерело між коріннями дерева, а Влад, виявляється, спускався по воду метрів на 700 в ущелину)) Ну що ж поробиш? Залишилось тільки почухати потилицю...))
Подолавши нескладний спуск тропою від будиночка, виходимо на рівну зарослу високотрав'ям ділянку. Ну знаєте?... Після обіду, висушивши всі речі і ноги, потрапити в "смачне" болото - це неабияке западло!)) Знову ноги мокрі, а дупа у декого - в багнюці! На табличці читаємо, що ми прийшли до Грофянського ставу. Марно хтось надіється знайти у тому ставку воду - це звичайнісіньке верхове болото, просто назва така)) Хоча краєвиди там також відмінні!
Ідемо далі. Струмки стають все повноводнійшими і ширшими. Ми виходимо до річки Молода. А моста то і немає! Річка широка і каламутна, течія бурхлива після останніх дощів, глибина - приблизно до коліна. Я не роздумуючи хапаю палицю і переходжу річку вбрід на місці лісовозної дороги. Потім швиденько скидаю рюкзак, витягую камеру і завмираю в очікуванні "радощів" наших туристів з приводу відсутності моста...)))
Група сприйняла брід на диво адекватно! Швиденько організувались дві "стінки" і повалили в ту каламуть. На жаль ніхто не скупався)) А от кадри і відео вдались на славу! От вам і не запланований брід складності 1-А в Карпатах:
Після подолання броду близько 30 хвилин йшли дорогою в протилежну сторону від села Осмолода. На вирубці зустріли лісників, які порадили підніматись на г.Молода новим райштоком (так в Карпатах називають дороги, що йдуть схилами хребтів). Ми думали заночувати в місці, де на карті зображені руїни колишнього туристського притулку. Насправді - там малинник, кропива і будяки двохметрової висоти, а притулком і не пахне! Приймаємо ризиковане рішення: дійти до невеличкої полонинки з джерелом, що показана на карті під горою Молода. Ризиковане, бо води далі до того місця не буде взагалі.
І тут почався такий підйом, що відпочивати доводилось після кожних 100-200 метрів! Нам на зустріч спускались з гори місцеві, які повертались з чорниць. Запам'яталась бабуся років 80-ти, що тягла на горбу тих ягід мабуть більше, ніж важить сама!)) І молодий мужик, що навпаки, ніс невеличкий кошик. Бабка з усмішкою привіталась, да й пішла собі, а молодий мужик, глянувши на нас, на наші рюкзаки, на ту бабцю і на свій маленький кошик, сказав від душі: "Да ну його нах... - такий відпочинок!"))) От вам і зміна поколінь...)) Фоткать не хотілось взагалі - було не до того, але одного разу фотоапарата таки дістав, хоча на фотографії аж ніяк не проглядується той паскудний підйом:
На тому підйомі група "здохла" вся! Десь на середині підйому вийшли на вирубку. Поки народ підтягувався, вирішив зробити ще декілька кадрів. Зліва направо: Канусяк Малий, Канусяк Великий, Грофа:
Продовження панорами. Зліва направо: Грофа, Паренки. Я на тому підйомі теж задовбався, що й забув, що можна фотоапарат переключити в режим панорамної зйомки. Але й так нормально видно - звідки ми прийшли.
Пам'ятаю, що по тій вирубці я лазив близько години, бо яка може бути далі тропа, якщо все навкруги перепахано і в усі боки розходиться з десяток доріг. Допомогла випадковість! Якась добра душа зав'язала хустинку в одному з дальніх кінців вирубки - там і продовжувалась загублена тропа! Останній кілометр - і ми дійшли до запланованого місця ночівлі. Джерело виявилось поруч, дров багато... Взагалі - місце для ночівлі класне! Тільки от ця ніч була, мабуть, найхолоднійшою.
День дев'ятий (15,5 км).
Робоча карта. Полонина під г.Молода - г.Молода - пол.Солотвинка - г.Сиваня Лолинська - г.Укерня - г.Поганець - г.Яйко Ілемське - пол.Довге Поле - полонина Мшана:
Ранок наступного дня видався якимсь невиразним: по буденному прокинулись, поснідали і пішли на вершину. Невдовзі вийшли на "поля" курумника і побачили здоровенний тур. Отже, шлях до вершини вибрали вірний! Взагалі-то, якщо згадувати весь підйом на цю гору, то найважчими виявились якраз оті вчорашні 2 кілометри.
Група трохи розтягнулась, тому, чекаючи на всіх, довелось трохи померзнути на вершині. Ще й дощ розпочався - ну як же ж без нього!)) З "МольОди", чи то з Молодої відкривається панорама Ілемського хребта. Трохи хрєновенька, бо все псувала "не льотна" погода, але досить таки суворого!
Отже, зліва направо: г.Сиваня Лолинська (1642м) - г.Укерня (1620м) - г.Поганець (1667м) - г.Яйко Ілемське (1679м).
На спуску з вершини я підсадив себе "на ізмєну", бо тропа "повела" нас в протилежний від потрібного хребта бік. Але, звірившись з картою, зрозумів, що все нормально! Невдовзі спустились на полонину Солотвинка і зупинились на обід:
Полонина дуже мальовнича, але трохи заважав дощ. Після обіднього привалу ми вирішили продовжувати рух, бо хоч - не хоч, а запланований кілометраж потрібно було "намотати"))
Попереду був Ілемський хребет. Через годину вийшли із зони лісу на чергові каменюкі-курумники, звідки починався шлях на першу вершину:
Перша вершина - Сиваня Лолинська запам'яталась тільки тим, що вона перша в хребті))
Взагалі, шлях по Ілемському хребту проходить серед суцільних жерепів, а вершини "заникані" в заростях. Ось як воно оце все виглядає:
Наступною вершиною була Укерня. Х..-ня, коротше)))
Далі зустріли чоловіка з жінкою, які нас попередили, що тропа попереду "замінована" якоюсь групою бидла! Ну ви мене зрозуміли!..)) А нам то вже було - пофігу! Сухої нитки ні на кому не залишилось. Наступна вершина виправдовує свою назву (Поганець) мабуть тим, що воно, як хребет динозавра - кілька зубчиків. А який з них головний - то нікому не відомо. Ото й зфоткались на найвищому візуально:
На спуску з Поганця трошки розвиднілось і відкрилось Яйко Ілемське. Шукати ракурс, лазячи мокрими корчами, було в облом, то й зфоткали, що було видно прямо з тропи:
Друга фотка - на спуску в сідловину між Поганцем і Яйком.
В сідловині є відгалуження тропи вправо до туристського притулку, але ми вирішили "не пиляти" той кілометр до хатинки, а йти на останню і саму головну вершину. Логіка була залізна! По-любому, вершину потрібно було "брати", бо задощити могло надовго.
На середині підйому розпочався сильний дощ, потім здійнявся холодний пронизливий вітер. Температура впала практично до нуля. Тут і "балаклави" на морду-ліца не помішали б)) Якби не рюкзаки на горбу - здмухнуло б нас з того Яйка, як тополиний пух!)) Не знаю як, але вилізли ми таки на вершину в одежі, покритій інієм!!! - Літо, мля!)))
Щоб найкраще описати, що було далі, нагадаю стандартний "ритуал" підкорення вершин... Вся група має зібратись на горі, далі шукаємо контрольну записку, забираємо її, пишемо і залишаємо свою, їмо шоколад, фотографуємось і тільки тоді йдемо далі.
Цього разу перші, хто виліз на вершину, і я в тому числі, покидали рюкзаки і поховались за каменюки поблизу вершини від пронизливого вітру. Холодрига була така, що пальці на руках не згинались! Що було далі - я погано пам'ятаю, але потім решту днів походу, а особливо Іванич, ржали з мене при одній тільки згадці про ту ситуацію...)) Так от, виходить група на вершину, із-за каменюки вискакує клацаючий зубами синій Ігор Голиш і скоромовкою за одну секунду видає наступне: "- Записку - в сраку!!! - Шоколад - вдома!!! - Фоткаємся!!! - Валим звідси нафіг!!!"))) А ось і фотка з Яйка:
Далі ми кулею полетіли з вершини. А оскільки зустрічний вітер продовжував шмагати по обличчю, хлопці бігли донизу зі словами: "Де ж той жереп?!!!")) Саме більше "давила жаба", коли вже в зоні лісу оте все неподобство у вигляді вітру з дощем і туманом почало розсасуватись!)) Западло, блін!
На полонині Довге Поле зустріли клацаючу зубами групу одеситів - вони не ризикнули займатись мазохізмом і чекали нормальної погоди. А ми продовжили спуск на перевал і полонину Мшана. Через цей перевал можна потрапити з села Осмолода в Мислівку, не вилазячи на оті всі хребти і вершини. Це був наш запасний варіант на випадок непогоди. Але, оскільки непогода почалась вже "в процесі", то ми мусили брати всі вершини)) На Мшаній багато туристських стоянок, з водою і дровами проблем теж немає. Отже, після такого насиченого пригодами дня не гріх було й відпочити. Табір на Мшаній видався на славу:
День десятий (16км).
Робоча карта. Полонина Мшана - г.Горган Ілемський - пол.Німецька - р.Ільма - р.Свіча:
Ранок нас зустрів теплим сонечком. Нарешті погода налаштувалась! Вранці дійшли до роздоріжжя: вліво - в долину ріки Правич і на Мислівку, вправо - на Горган Ілемський. Вирішили, що соромно не взяти останню ключову вершину, якщо ні однієї в цьому поході не пропустили. Звісно ми й повернули на Горган. На середині підйому розпочинається відгалуження на Аршицький райшток - тропу, що йде вздовж хребта до озера Росохан. Вона на карті промаркована жовтим кольором. Нещодавно тропу прочистили місцеві ентузіасти, а її "вік" сягає 100-літньої історії - вона була прокладена ще поляками! Ми ж полізли далі на вершину. Згодом вийшли на велике поле курумника, звідки відкрилась гарна панорама на г.Молода (зліва) та Яйко Ілемське (зправа):
Тропа далі все більше виположується, тобто, стає меньш крутою. І ось вона, - остання вершина походу - г.Горган Ілемський (1586м):
На вершині багато пам'ятних табличок та інших речей, є й вказівники маршрутів. Тут я проведу невеличку екскурсію. Зі сторони підйому відкривається чудовий вид на гірські масиви, які ми подолали. Зліва направо: г.Молода, г.Сиваня Лолинська, г.Яйко Ілемське. Десь там знизу - полонина Мшана, де ми ночували.
На схід простягається хребет Аршиця. Саме цей хребет вважається непрохідним в Горганах влітку (ніколи і ніде не зустрічав свідчення про його подолання туристськими групами). Взимку по хребту можна пройти поверх жерепу на лижах. Саме на цьому хребті розбився військовий винищувач в далекому 1983-му році. Саме там серед непрохідного жерепу місцеві ентузіасти встановили пам'ятник льотчику. Саме там і донині по всьому схилу розкидані рештки того літака, навічно поховані в жерепі. Звісно, ні про яку тропу - навіть мови немає! Саме туди я обов'язково повернусь, щоб таки продертись хребтом до г.Менчелин та загубленого таємничого високогірного озера Росохан... Ось як виглядає проти сонця той загадковий хребет!
Повернемось ще на 90 градусів на північ. Там ми побачимо у всій красі долину ріки Ільма. З Горгана Ілемського видно, як гори далі на півночі стають все нижчими, а на горизонті - вже рівнина!
Ну що ж, будемо "падати" донизу!)) Наступним пунктом нашого маршруту була полонина Німецька. Там вже можна зустріти ягідників і грибників. Полонина досить велика і там вже ловить "мабіла")) Отож, надзвонившись до посиніння (Неля задовбала "тріщати-по-мабілі" найбільше))), прямуємо в сторону г.Пустошак Великий (1423м):
На гору лізти нам вже не потрібно - в цьому поході і так "наштурмувались" вершин з перебором на добрячу 3-тю категорію!)) Маємо знайти райшток схилом г.Великий Пустошак і від позначеного на карті джерела прориватись лісом донизу. Райшток (тропу траверсом) знайшли без проблем. Оскільки народу тут ходить дуже мало, то вона вся завалена буреломами і заросла ожинником. Ожинник дістав найбільше - воно, падло, через кожних 100 метрів розшнуровує кеди!)) Джерело і початок струмка теж знайшли і вирішили пообідати:
Перекусивши, "падаємо" навпрошки в долину річки Ільма, мріючи знайти дорогу, чи хоча б стежку. Місцями старовинні дороги то з'являються, то зникають. Тут вже років з 30 точно нічого не їздило, а навпаки позаростало так, що легше продиратись навпрошки через старий ліс, ніж відшукувати оті ділянки "забутих" доріг. Кілька разів випираємось на урвища і мусимо шукати шляхи обходу. Місцями йдемо руслами струмків та малих річок, що десь нижче впадають в р.Ільму. Ноги, звісно, мокрі. Зате Микола - довольний: тож можна знову досхочу нашльопатись по воді вбрід!))
Через годину блукань нарешті виходимо, чи-то виповзаємо, на лісовозну дорогу. А далі на нас чекає тупе наматування кілометражу тією дорогою. Далі з'являються містки через русла річок, бродити вже не потрібно, зате й ногам починається "АБЗАЦ", бо вони мокрі і почали розпухати на сонці і розбиватись по щебеню - а це вже фігово! Невдовзі знайшли в лісі маленьку "приємність" - покинутий старовинний маєток якогось знатного поляка в капатському стилі:
Місцевий єгерь потім розповідав, що його намагались відновити, але щось там "не проканало" з фінансуванням і зараз стоїть "законсервований". Оскільки такі палаци в лісі зустрінеш не часто, то як же ж да не зфоткатись?))
Ось так дорогою і дійшли до річки Свіча. Зправа побудували якусь велику турбазу, де повним ходом "відбувався відпочинок" так-званих "туристів" на крутих джипах)) Зліва у місці впадіння в Свічу р.Ільми розташоване форельне господарство. Отже, перейшли ми по мосту Свічу і зупинились на привал. Потрібно було знайти місце для ночівлі.
Озброївшись фотоапаратом, пішли ми блукати вздовж річки. Сама р.Свіча - зразок карпатської КЛАСИКИ. Хоч бери встановлюй мольберт і пиши картину!
Місце для палаток було знайдене. Група "підірвалась" і пішла від моста розбивати табір:
Почались звичайні вечірні турботи: установка наметів, складання кострища із каменюк, заготівля дров, готування вечері, вечірні косметичні процедури і приведення в порядок розтовчених дорогою ніг...
Тим часом Іванич сходив на екскурсію до форельного господарства. З ним більше ніхто не пішов - відпочинок - то "золото"!)) Там ще й кабанчики якісь бігали, тільки якісь трохи дивні. Не полосаті, як зазвичай бувають дикі свиноти, а якісь жовті)))
Біля табору в корчах росте алича і яблуні, можна поїсти ожини. Але особливої голодухи ніхто не відчував, а от втому - то да! Взагалі-то, місце для табору було дуже гарне:
День одинадцятий (22км).
На даний момент ми "пройшли" вже ДВІ туристські карти. Подальший маршрут виходив за межі маркованих популярних туристських маршрутів, тому довелось використовувати "кілометрівки" та "500-метрівки" радянських часів, яким вже близько 40-ка років! Карти, в принципі, непогані, але от дороги, які там позначені!... Але давайте про все по порядку...))
Робоча карта. Ріка Свіча - г.Кигола - стр.Лисинець - р.Мізунка - водспади Мізунські - р.Соболь:
Вранці з місця ночівлі вийшли на асфальтовану трасу Стрий - Мукачево, що веде на Торуньський перевал. Пройшли метрів з 200 по узбіччю і звернули на дорогу до перевалу вздовж струмка:
Спочатку ми планували тією дорогою перевалити через невисокий хребет на річку Пьянка (класна назва))) і в долину річки Мізунка. Перевал на карті - 3-тя від низу червона точка. Але дорога, якою ми піднімались до перевалу, "ізошла на гаффно")) Да не просто заросла, а зникла, по типу як її там ніколи й не було! Коротше кажучи, вперлись ми в такі корчі і буреломи, яких не зустрічали навіть і в високогірних районах! Тут мені згадались слова єгеря, у якого я ввечері намагався розпитати дорогу: "Ми туди не ходимо!!!" Ну що ж робити? Компас в зуби - і вперед!))
Ну що ж? Вперлись ми в хащі і почали... Жерти чорниці!))) Чим класні ось такі дикі місця - так тим, що там практично роками ніхто не ходить. Чорничник висотою до пояса, а ягоди - як вишні! Не потрібен ніякий "комбайн" - гребонув рукою - і жменя! А поміж кущами чорниці - краснюки! Все, здається, добре, але ж треба й дорогу шукати.
Перевалили ми таки через хребет і почали спуск, користуючись компасом, по азимуту, забираючи трошки вправо. Невдовзі знайшлась і дорога повністю завалена віковими смереками та буками товщиною в півтора метри. Чим далі донизу - тим впевненійше ми йшли, бо вздовж дороги з'явилась пішохідна тропа протоптана грибниками. Одного з них ми зустріли. Не буду розповідати, як він здивувався, коли почув, що ми перевалили через хребет. Але, виявляється, ми вийшли на дорогу вздовж струмка, яка виходить до р.Мізунка майже біля самих водоспадів. Тобто, попали ми "в яблучко"! І дійсно, через 2 кілометри вийшли до річки.
Вздовж Мізунки проходить автодорога з Вигоди і вузькоколійна залізниця - так званий "Карпатський трамвай". Саме перед нами підвезли чергову порцію туристів. Треба було бачити той гвалт: біганина, фоткання, черга до джерела, гупання в барабани і дудіння в якісь дудки і сопілки, крики екскурсоводів... Бляха-муха, - шухєр повний! Ми вирішили, щоб там не тусуватись серед того "шобла", стати тихенько на обід на стоянці неподалік з надією, що скоро оте "шобло" розсосеться...)) І дійсно, поки ми обідали, під'їхав "трамвайчик" і повіз оту ораву назад у Вигоду. Нарешті запанувала ТИША! Максим спустився на залізничне полотно і зфоткав моста на вузькоколійці. Таких мостів на тій дорозі близько 50!
Зібрались ми після обіду і пішли оглядати водоспади. З нами дорогою йшов мужичок з коником - заробляти на туристах поблизу тих же ж водоспадів)) Поблизу самого природнього дива - величезний кемпінг. Але гвалту великого немає. Бухають собі потихеньку, да й усе)) Спускаємось групою до річки і починаємо фоткатись:
Зробивши пару кадрів, я зрозумів, що діла не буде! Сонце "засвічує" кадр і на задньому плані ніфіга не видно. Розпускаю групу і починаю сам "полювати" за краєвидами))
А ось і Іванич - тіпа "Альонушка" Васнєцова)))
На окрему увагу заслуговує верхній каскад порогу:
А тим часом "камікадзе" Максим втіхаря виліз на недобудований міст і зфоткав весь каскад:
Того моста після розвалу Союзу так і не добудували. Місцеві "дражнять" його - міст в нікуди)) Ось він (фотка не моя):
Що там казати? Місце класне, але води малувато. Коли річка повноводна - додається грандіозності і потужності!
Далі починався нудний перехід по дорозі до верхів'їв Мізунки. Через 2 кілометри зробили невеличкий привал на річці Пьянка, що впадає в Мізунку. Саме в цьому місці ми планували вийти в долину і без рюкзаків сходити до водоспадів. Але, як я вже писав вище, вийшло набагато краще! Річка Пьянка нічим особливим не виділяється, але в далечині проглядуються невеличкі пороги:
Як назло цей день виявився ще й спекотним, тож іти по дорозі під сонцем - відпочинок сумнівний))
Нарешті дійшли до впадіння в Мізунку струмка Глибокого. Тут розташовані якісь хутори і є мужик-наглядач, який від скуки вийшов на дорогу з нами "потріщати")) Від хуторів нам потрібно було звертати з основної дороги вліво на лісовозну:
Дорога спустилась до струмка, який ми перейшли по камінню:
Наступний кілометр довелось долати набагато довше - дорога перетворилась на суцільне болото, але це була ще не головна проблема. Коли ми вийшли на берег Мізунки, то побачили, що позначений на карті міст більше не існує - ТРЕБА БРОДИТИ!)) Цікаво, що ніхто навіть і не плакався, просто стали в "четвірки" - да й побрели! За складністю брід приблизно такий самий, як і через річку Молоду (1-А), просто пройшли ми цього дня вже вдвічі більше, як тоді, тому потрібно було дуже добре пильнувати, щоб не оступитись і не повикручувати ноги. На щастя все пройшло "на відмінно":
Від річки піднялись на залізницю:
До запланованого місця ночівлі залишалось приблизно 5 кілометрів. Отож від нас вимагалось тупо перебирати ногами чи то по дорозі, чи то по шпалах, так як і залізниця і лісовозна дороги йшли паралельно. Пройшли повз лісництво Солотвина, що виглядало як приватний "буржуйський" маєток)) І нарешті дійшли до покинутого населеного пункту Миндунок. Колись при Союзі звідси активно вивозили ліс, та й приміскі потяги тут ходили. Зараз - це покинута "вузлова" станція, на якій іржавіють вагони та велика кількість іншої техніки:
Можливо десь далі в будинках за станцією хтось і мешкає, але у нас не було ні натхнення, ні бажання, ні здоров'я йти і перевіряти)) Ну а що тут дивного? - 22 кілометри сьогодні відпахали, "ако дємони!")))
Під час проведеної розвідки ми знайшли класне місце для ночівлі: з одного боку річка Мізунка і залізниця, з другого - річка Соболь, кострище облаштоване, навіть столик є! Саме те, що нам і треба! Да ще й міст на протилежний берег був дуже "кстаті". Глибина Мізунки тут "з головою", так-що бродити навіть в думках не було))
Ще додам, що після 22-х кілометрів спали всі, "як убиті"))
День дванадцятий (14км).
Робоча карта. Річка Соболь - лісництво Соболь - р.Магура - г.Магура - р.Цигла:
Вранці вийшли на маршрут - як звичайно. Дорога проходила вздовж однієї з гілок вузкоколійки. Зправа шуміла річка Соболь. Недалеко від табору, зправа від залізниці є чудове місце для днювання: велика поляна на берегу річки з кількома порогами та водоспадами. Пороги дуже схожі на сходинки, тільки висота їх більша метра, і перегороджують вони все русло. Під ними утворились "природні джакузі" - от де б покупатись! Але на нас чекав ще один - останній перевал!
Скоро дійшли до лісництва Соболь. Черговий буржуйський маєток: навколо ростуть яблуні, є пасіка, територія кругом ідеально упорядкована... Вміють люди господарювати!))
Залізниця біля лісництва ще раз розгалужується і ми повертаємо на гілку, яка вже, мабуть, і не використовується. До того ж, на карті вона навіть і не позначена. Метрів 300 ще можна йти по шпалах, а далі - все поглинула природа! Сходимо на паралельну дорогу і продовжуємо місити болото, так-як струмки течуть прямо в лісовозних коліях.
Пройшли десь з кілометр і з подивом побачили, що залізниця весь цей час і далі тягнеться поруч. Місцями її підмили численні струмки і вона просто "зависає" в повітрі!
Прикольно, що шпали якимось дивом тримаються на рейках!))
Дійшли до роздоріжжя. Вліво дорога йде над струмком, а прямо - піднімається на схил. Думаємо!... І вирішуємо: да хрєн-з-ним - ідемо по струмку!)) Далі проходимо через вирубку і... дорога зникає! Ну ми то вже "биті перці"!)) - За останніх два дні зрозуміли "по чьом в Херсоні памідори"))) Компас - в зуби і на хребет! Рухатись хребтом - саме задоволення! Підйом не крутий, тепло і мухи не кусають. Ще й гриби збираємо! Забираємо трохи вправо і ліземо через хащі і буреломи по компасу на Магуру "в лоб"! Головна задача - "не про..@..ти" перевал)) На всякий випадок вилазимо вгору "з запасом" і нарешті починаємо "падати" в протилежну долину річки. Ну, в крайньому разі - нам так здається...))
Спуск в долину - "жопа повна"! Шкода, що немає третьої руки і ще пари ніг)) Чіпляємось за все що можна! "Впали" на дно яру без води. По-ходу - так виглядає майбутня річка під вершиною. Починаємо спускатись руслом. З'являється вода. Від керівника надходить пропозиція пообідати, яка КАТЕГОРИЧНО відхиляється всіма членами групи! Да й правильно - нєфіг розслаблятись, треба зпочатку вилізти із тієї дупи на чистий простір!)) По струмку йти далі не можна - суцільні завали і урвища. Перелазимо на схил і "котимось" траверсом)) Місцями навіть на ногах встояти получається!))
І тут - О, ЧУДО! Чуємо десь знизу такий "рідний" для РОКИТНІВЧАН звук чи то "Штіля", чи то "Хускварни"!))) Все! Нафіг компас! Бігом (раком, боком, пузом, спиною...) на той звук!)) Ось і просвіт вирубкі. І тільки тут я згадав, що геть забув пофоткати оті блукання. Дістаю фотоапарат і роблю один єдиний кадр вже на виході з тієї "жопи"!)) Кадр трохи невдалий, але і так сойдьот!))
Ось і цивілізація - кругом одні пеньки і купа народу, яка активно краде ліс)) Питаємо у них, де ми є. Отримуємо відповідь, що все в нормі! Далі ті лісоруби проводжають нас поглядом по дорозі з офігєвшими виразами обличчя...))
Потім була просто дорога в сторону села Либохора. Пройшли кілометрів 3-3,5 і знайшли гарну поляну біля річки. ТУТ буде наш останній табір! Кидаємо всі манатки на травичку і формуємо групу "гінців" в село, в магазин на чолі з Іваничем. Решта групи починає "зализувати" рани, митись, бритись, прати білизну... - Завтра ж виходимо в цивілізацію!
Скоро "гінці" повернулись з торбами і ми "закотили" грандіозний і королівський обід, який плавно перейшов у вечерю!)) Згодом, на сите пузо, вирішили, що пора й віддати належне ТРАДИЦІЯМ! В кожному поході ми влаштовуємо урочисте прощання зі своїм похідним одягом, а особливо - зі взуттям. Першими в вогнище під жалібні погляди лягли мої кеди:
Далі процес, що називається "пішов"! - Попалили все, що "стояло" саме по собі))
Кеди і кросівки горіли довго. Якими тільки кольорами не забарвлювалось полум'я! Але сидіти біля такого вогнища після "джакузі" - то вже перебор!)) Тому ми таки дочекались поки все оте прогоріло і розклали нормальне багаття.
"Розслабуха" вдалась на славу! Але завтра ще потрібно було дійти до села...
День тринадцятий (9,5км).
Робоча карта. Річка Цигла - с.Либохора - с.Тухля:
Звершилось! Ось він - останній день походу! Всі спокійно (без воплів: "Під рюкзаки!!!") зібрались і пішли дорогою до села Либохора.
Описувати тут нічого! "Відвідали" по дорозі пару-трійку магазинів... Перед селом Тухля перевдягнулись, щоб не скидатись вже так явно на бомжів:
В селі Тухля відвідали меморіальний комплекс з криницею, з якої пив воду Іван Франко:
Поруч розмістилась скульптурна композиція за мотивами повісті "Захар Беркут":
Саме в цьому селі відбувались події, описані Іваном Франком в повісті "Захар Беркут", а саме, люди загатили річку Опір і військо монголо-татарів зробило колективний "буль-буль"!)))
Високо на горі над селом є пам'ятник Захару Беркуту, але лізти туди з рюкзаками перед поїздом - то вже навіть не 80-рівень!)) Отож, було вирішено кинути наплічники на вокзалі, а тоді сходити...
Підходимо до вокзалу і бачимо, як з перону відправляється електричка в бік Львова. Ну і нехай собі відправляється - НАША електричка аж через 2 години! Виходимо на перон... І тут нас зустрічає начальник станції: "Ви до Львова?" - Угу - кажемо! - Ну так, шановні, ви в ЖО... - це була остання електричка на сьогодні!))) Офігєть! Виявляється, решту потягів тупо повідміняли, бо йдуть завершувальні роботи в новому Бескидському тунелі... Саме сьогодні, і саме ми на таке потрапили, мля!
А у нас-то квитки зі Львова вже куплені і саме на сьогодні... Ну що ж, валимо на трасу. Сідаємо на рюкзаки і розпочинаємо чекання хоч якогось транспорту (про пам'ятник Захару Беркуту більше ніхто не згадував...))
Години через півтори нас підібрав порожній мікроавтобус і довіз в місто Стрий. Там ми прямо на вокзалі арендували ще одну маршрутку і таким чином доїхали до Львова на самісінький залізничний вокзал під сходи центрального входу! З цього всього я зробив один-єдиний висновок: якщо ти при баблі - то проблеми з транспортом відсутні абсолютно!))
Традиційно ми розмістились з рюкзаками на повітрі в сквері навпроти головного входу вокзалу і по черзі невеличками групами почали здійснювати "вилазкі" до центру Львова. Теж традиційно ми привітали своїх іменинників (Іван Парчук та Макс Трохимчук), а решту часу просто байдикували, від'їдались і читали газети... Соня ще намагалась щось фоткати: по типу "вечірній Львів", але без штативу - воно явно не те. Хоча, як на мене - вийшло досить симпатично!))
Ось так, займаючись хто-чим, дочекались свого транспорту. За своє життя я побував на багатьох великих і гарних вокзалах, але львівський - має якийсь свій неповторний шарм. Від нього віє якоюсь теплотою...
Ось і закінчилась наша чергова мандрівка! Минуло півтора місяця... Але враження від походу залишаються свіжими. Пам'ять зберігає найдрібнійші деталі... Все, що заплановано - досягнуто! Але головним є те, про що я писав на початку цього посту - ВІДПОЧИНОК! Саме так - великими літерами, бо по іншому я цього навіть і не уявляю.
Хто хоч раз ходив в такі походи - "захворіє" туризмом НАЗАВЖДИ!
В КІНЦІ ЖОВТНЯ ЧЕКАЙТЕ НА ВІДЕОФІЛЬМ ПРО НАШУ ПОДОРОЖ
ПОСИЛАННЯ ВИКЛАДУ В ЦЕЙ ПОСТ...)))
ПОСИЛАННЯ ВИКЛАДУ В ЦЕЙ ПОСТ...)))
